П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Пане Клинченко! Бачу, що на гроші ви не дуже бідний. Чи не могли б мені позичити якусь суму? Ну, хоча б той гонорар, який належав би мені, коли б я тоді у Львові таки прислужився вам у ролі чичероне.

– Не дам!

– Чому?

– Гроші так, нізащо, дають або друзям, або тим, хто має в них гостру потребу. Ну, скажімо, жебракам. А ви ні те, ні се. Другом вважати вас не можу, бо ви не щирі зі мною, навіть обманули мене у Львові, не прийшовши на дружнє побачення. А жебраком людину, яка відвідує найдорожчий у місті ресторан, теж не назвеш. Чому б я давав вам гроші? Адже, ви це знаєте, газетярі заробляють їх нелегкою працею!

– Добре, скажу все, – зірвався, наче курок із запобіжника, Пецюра, якому горілка вже добре вдарила в голову. – Я не прийшов тоді до «Жоржа» тому, що боявся, як би мене не затримали.

– Хіба були для цього підстави?

– Моє співробітництво в газеті, яка постійно пропагувала ненависть до всього радянського, закликала до терору і воєнного походу проти Рад, звичайно, не могло розцінюватися позитивно. А проте, – вів далі Пецюра, – я не раз говорив собі: кинь, Богдане. Якби він хотів тебе затримати, міг би це зробити того ж вечора. І все ж мене лякала ваша військова форма. Одверто кажучи, я прийшов тоді до «Жоржа». Навіть передчасно. Зайняв зручну позицію для спостереження. Переконався, що ви нікого з собою не привели. Стежив за вами весь той день. Перевірив навіть у готелі, що ви за єден. Вийшло, що саме той, за кого ся видаєте. Хотів навіть з вами заприятелювати, та друзі сказали: зарано!

– Полохливі у вас друзі. Хто вони?

– Ті самі, що допомогли мені тоді вибратися за кордон, до Чернівців. Тепер червоні й тут. Треба тікати далі. Тільки от опинився без грошей. На останні зайшов до ресторану. Сподівався зустріти когось із знайомих. Наразився на вас. Не знаю: друга чи ворога.

– Давай, Богдане, з'ясуємо й це, – перейшов на «ти» Клинченко. – Тільки поговоримо одверто. Чому ти тікаєш?

– Тому, що ти, твій редактор не дозволите мені писати у вашій газеті.

– А що б ти хотів у ній написати?

– Довго розповідати…

– Може те, що писав у «Новому часі»?

– Більше І зліше. Там нас польська цензура обмежувала. Я писав би одвертіше. Як у «Фелькішер беобахтер», як у «Ангріффі».

– Тоді я тебе спитаю, як питав мене ти при першій нашій зустрічі у Львові: хто ж ти є, Богдане?

– Я націоналіст, точніше – націонал-соціаліст. Хочу, щоб затупілий наш тризуб поріднився із свастикою. І тоді ми разом з нашими друзями покажемо вам, більшовикам, що таке національний соціалізм. Про це все! Давай, Миколо, гроші і я колись скажу за тебе добре слово, або видавай мене ЧК чи, як воно у вас тепер там зветься, НКВС…

Обличчя Пецюри налилося кров'ю. Почавши розмову тихим голосом, він тепер майже кричав.

– Мовчи, п'яний дурню, – пошепки заспокоював Богдана Клинченко. – Дам тобі грошей. Тільки ходім звідси, бо через твій галас ще біди наживемо.

Він покликав кельнера, кинув на стіл крупну купюру і наказав на решту принести ще пляшку цуйки та закуску і добре запакувати, щоб можна було взяти з собою.

Вийшли на вулицю. Постояли. Клинченко запропонував:

– Гайда до мене! Живу один у двох кімнатах. Переночуєш. І діло є.

Вдома Пецюра відразу потягся до другої пляшки. Клинченко не дав.

– Є розмова. Дуже серйозна. З п'яним про це говорити не буду. До того ж ти як вип'єш – втрачаєш обережність, зайве говориш. Кричиш. А через тебе сідати за грати не хочу. Навпаки, сподіваюсь на твою допомогу.

– В чому?

– Про все завтра.

Богдан покрутився, посопів та й заснув. Микола лежав мовчки, симулюючи спокійне й рівне дихання, хоч спати не давали дуже тривожні думки. З ким мав справу – було ясно, хоч Богдан сказав про себе, звичайно, далеко не все. «Хто цей фашист за родом діяльності? – думав Клинченко. – Безумовно, розвідник. У Чернівці приїхав, звичайно, не цуйку пити. Коли? Бреше, ніби у вересні минулого року. Бо навіть житла тут не має. Давно не мився. Тхне, як від козла. Брудна білизна й сорочка підтверджують це. Виходить, прибув зовсім недавно. До кого? Цього не розповість. Того, до кого приїхав на зв'язок, у Чернівцях, мабуть, не виявилося. Тому й без грошей. А може бреше про гроші. Ресторан просто місце явки. Затримувати тепер Пецюру було б недоцільно. Та й які обвинувачення можна поки що пред'явити? Ні, треба почекати. Тим часом, може вдасться переконати начальство здійснити план, який спав мені на думку сьогодні в ресторані».

З цим він і прокинувся вранці після сторожкого сну, який буває лише в людей, що звикли до постійної небезпеки. Глянувши на Пецюру, відразу помітив, що той стежить за ним з-під вій. І бадьоро вигукнувшиї «Піднімайся!», першим скочив з ліжка і тут же присів у звичному русі зарядки.