П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Вставай, ледарю, – підганяв він Богдана. – Смачно поснідаємо.

Пецюра у відповідь тільки щось мимрив. Удавав, ніби ще не прокинувся. Шукав, видно, лінію поведінки, якою можна було б виправдати вчорашню заяву.

«Ага, принишк, «друже», – спостерігав за ним Микола. – Тепер посилатимешся, що то базікав не ти, а цуйка. Говори, що хочеш. Мені це байдуже».

За сніданком Богдан справді почав напускати туману.

– Здорово я тебе, Миколо, вчора розіграв. Під кінець уже й насправді боявся, що ти побіжиш до НКВС. Та бачу, яких би переконань не був українець – почуття гумору він не втрачає. Жарти, братику розумієш.

– До біса ті твої жарти! – розлютився Клинченко. – Думав, ти хлопець рішучий, категоричний, можеш допомогти. Хотів звернутися з просьбою. Помилився, виходить. Так забирайся звідси під три чорти, щоб і не тхнуло тут боягузтвом…

– Чого кричиш, наче на батька, – відбивався Богдан, якому не хотілося, видно, йти без грошей. – Доп'ємо пляшку й піду. Знав би, що ти такий гарячий, – ніколи не прийшов би до тебе. Чого хочеш від мене?

– Допоможи перебратися через кордон. Тільки перейти. Я знайомий з одним старим валютником, у якого виміняю всі свої гроші на німецькі марки. Хай частину з мене візьмуть контрабандисти за те, що переведуть На той бік. Решта буде на життя, поки знайду роботу.

Пецюра зацікавився: – Чого це тобі приспічило за кордон? Живеш, бачу, непогано, а там навряд чи знайдеш роботу, житло, друзів…

– Пробач, Богдане, я й так довірив тобі більше, ніж, може, варто. Моя доля нині в твоїх руках. Більше зможу сказати в Німеччині. Якщо виберемося…

– Я, Миколо, туди не збираюся. Вже говорив, що пожартував. Але тобі згоден допомогти. Цими днями має повернутися до Чернівців один німець, власник великого мануфактурного магазину. Він дістав дозвіл на виїзд з усією сім'єю до Мюнхена. Мені здається, що коли йому добре заплатити, він погодиться тебе приєднати до складу своєї сім'ї…

Клинченко палко подякував. Дістав бумажник.

– Бери все, що при мені. Буде ще. Напозичаю в усіх, хто дасть. Ладен їхати хоч сьогодні. В усякому разі це треба зробити до приїзду моєї дружини.

– Не квапся, Миколо, того німця ще нема. До того ж у мене тут не дуже хороша кімната, і я не від того, щоб кілька днів погостювати в тебе, якщо, звичайно, буде цуйка…

– Домовилися. Зайду до обласної редакції – протелефоную до своєї газети в Київ. Скажу, що їду на кілька днів у райони. Хай не дають завдань. Так нам спокійніше буде. А ти тут без мене хазяйнуй. Почувай себе як удома. Ось ключі від квартири.

Добре знаючи, що Пецюра стежитиме за ним, Клинченко подався таки до обласної редакції. Вибравши кімнату, в якій саме нікого в цей момент не було, зателефонував до обласного управління начальникові свого відділу. Натякнув, що заїхати на службу не може, а потрібна порада. Негайно. Що робити?

– Виходьте з редакції. Заплутайте слід. Переконайтеся, що «очей» за вами немає. Після цього приїздіть на вулицю Табора Латерала, до Н., – порадив начальник, давши адресу квартири одного з працівників їх відділу, який теж поки що жив без сім'ї.

Микола обережно виглянув з вікна на довгу й тиху вулицю, де містилася редакція. Здалеку побачив Пецюру, що саме на мить висунув голову з якогось під'їзду.

Клинченко залишив редакцію і пішов прямо на будинок, у якому ховався Богдан. Минув його, повернув праворуч. Постояв, глянув на годинника, вийняв кілька купюр, перерахував і, ніби щось нарешті вирішивши, скочив на ходу у вагон трамвая, який рухався в напрямі базару. Там він сторгувався з власником приватної малолітражки і наказав везти себе в другий кінець міста.

Начальник відділу уважно вислухав Миколу. План Клинченка схематично виглядав так. Разом з Пецюрою, безумовно зв'язаним із жовто-блакитними кублами, він нелегально долає кордон, вкорінюється в одну з буржуазно-націоналістичних організацій, стає тут відомим своїми симпатіями до гітлерівців і знаходить шляхи до фашистської розвідки.

– Ну, що ж, – сказав начальник відділу, – маємо час подумати над деталями і навіть дещо перевірити. Чекає Пецюра не повернення власника магазину, хоч така людина дійсно є і збирається до Мюнхена. Ми про це знаємо. І якщо купець, який, до речі, нікуди не виїздив, захоче нас обманути, включивши вас під чужим ім'ям до списків своєї родини, – надамо йому таку можливість. Чекає ваш Богдан не купця, а гітлерівського резидента, щоб порадитися, як з вами бути. Можливо також, що з обережності він перейде кордон не разом з вами. Скаже, що лишається тут. Удавайте, що вірите. Не просіть зв'язків на той бік – все одно не дасть. Але можна бути певним, що на вас уже там чекатимуть. І з Пецюрою неодмінно побачитесь. А тепер, оскільки все виглядає так, ніби ви їздили на базар, пошлемо таки туди мою машину. Накажу шоферові, хай швиденько купить пляшку цуйки, сала, півторби горіхів. Повернетесь додому з трофеями.