Корнелія Функе: Лабіринт Фавна

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Переклад з англійської Наталії Дьомової

Художник Аллен Вільямс

Дизайнер обкладинки Петро Вихорь

© Guillermo del Toro, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020

Кажуть, колись давно жила собі принцеса у підземному царстві, де не буває ні обману, ні болю. І мріяла вона побачити людський світ. Принцеса Моанна марила безкраїм синім небом і безкінечним морем хмар, марила сонцем і травою, і смаком дощу… Отож одного дня вона втекла від варти і піднялася у наш світ. Невдовзі сонце спалило всі її спогади, і принцеса забула, хто вона та звідки. Вона блукала землею, страждаючи від холоду, болю й хвороб. Аж поки, зрештою, не померла.

Її батько, король, не облишив пошуків, бо знав, що душа Моанни безсмертна, і сподівався, що одного дня вона повернеться додому.

В іншому тілі, в інший час. Може, навіть в іншому місці.

Він чекатиме.

До останнього подиху.

Повік-віків.

На півночі Іспанії був колись ліс, такий старий, що міг би розповісти прадавні історії, давно забуті людьми. Дерева так глибоко вросли у вкритий мохом ґрунт, що корінням своїм обплітали кістки померлих, а гіллям сягали зірок.

«Стільки всього втрачено» , – прошепотіло листя, коли три чорні автівки проїхали ґрунтовою дорогою поміж мохами і папороттям.

«Але все втрачене можна повернути» , – шепотіли у відповідь дерева.

Стояв 1944 рік, і дівчинка, яка сиділа в одній із автівок коло вагітної матері, не розуміла, про що шепочуть дерева. Її звали Офелія, і вона вже все знала про біль утрати, хоч і було їй тільки тринадцять років. Її батько помер лише рік тому, й Офелія так страшно за ним сумувала, що іноді їй здавалося, ніби замість серця у неї – порожня коробка, по якій перекочується тільки біль. Дівчинка часто думала – а мамі теж так болить? – але не могла знайти відповіді у блідому обличчі матері.

«Обличчя біле – як сніг, уста червоні – як кров, волосся чорне – як вугіль» , – часто повторював батько, милуючись матір’ю, і в голосі його бриніла ніжність: «Ти так на неї схожа, Офеліє».

Нічого не залишилося.

Вони вже їхали кілька годин, щомить далі і далі від усього, що знала Офелія – глибше і глибше у безкінечний ліс, назустріч чоловікові, якого мати вибрала їй за нового батька. Офелія називала його Вовком і не хотіла про нього думати. Але навіть дерева, здавалося, шепотіли його ім’я.

Кілька книжок – от і вся пам’ятка про дім, яку Офелії вдалося взяти з собою. Одну з них вона тримала на колінах і міцно стиснула в пальцях, а потім погладила обкладинку і розгорнула. Серед затіненого лісу книжкові сторінки аж сяяли білизною. Надруковані слова дарували затишок і прихисток. Букви виступали, мов сліди на снігу: широка біла гладь, неторкнута болем, невражена спогадами – занадто темними, щоб тримати їх у пам’яті, і занадто солодкими, щоб відпустити.

– Навіщо стільки книжок, Офеліє? Ми ж у глушину їдемо! – подорож нелегко давалася матері, обличчя її зовсім пополотніло.

Від дороги, від вагітності. Вона вихопила книжку з рук Офелії, і всі втішні слова замовкли.

– Ти вже виросла з казок, Офеліє! Пора звернути увагу на справжній світ!

Материн голос гудів, як надтріснутий дзвін. За батькового життя вона ніколи так не сипіла.

– О, ми спізнюємося! – мати зітхнула і притиснула носовичок до рота. – Він розсердиться.