Корнелія Функе - Чорнильна смерть

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії…

Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Присвячую Рольфові, бо вихід заміж за Дастфінґера все-таки був найкращою річчю у світі.

Присвячую Ілен, що все пізнає через утрату і завжди була поряд, щоб розуміти і стишувати біль.

Присвячую Ендрю, Енґі, Антонії, Кемові, Джеймсу, Кароліні, Феліксу, Мікі і, останнє, але, безперечно, істотне, Ліонелу та Оліверові, що давали так багато світла, тепла і приязні в похмурі дні.

Присвячую й місту янгола (Лос-Анджелесові), що живило мене красою, незайманою природою й почуттям, яке надихнуло мене створити Чорнильний світ.

Місяць осяяв халат Елінор, її нічну сорочку, босі ноги й собаку, що вмостився їй біля ніг. Орфеїв пес. Як він дивиться на неї своїми завжди сумовитими очима. Немов запитує, чому в ім’я всіх збудливих запахів у світі вона сидить серед ночі в бібліотеці серед мовчазних книжок і просто задивилася в простір перед собою.

— Справді, чому? — запитала Елінор серед тиші. — Бо не можу заснути, чуєш, дурна тварюко! — Проте почухала йому голову. «Ну, Елінор, ти вже зайшла задалеко! — подумала вона, насилу підводячись зі стільця. — Марнуєш ночі на балачки з собакою. Дарма що не терпиш собак, а цього й поготів, бо кожним своїм хеканням він тобі нагадує про свого огидного господаря!»

Так, вона не вигнала собаку, попри прикрі спогади, які він пробуджував, лишила й стілець, хоча на ньому сиділа сорока. Мортола… Як часто, заходячи до тихої бібліотеки, Елінор чула її голос, як часто бачила Мортимера і Резу, що стоять між полиць, або Меґі, що з книжкою на колінах сидить під вікном, а рівні біляві коси ховають їй обличчя… Спогади. Це все, що лишилося. Але вони не менш недосяжні, ніж образи, породжені книжками. А що лишиться, якщо вона втратить і спогади? Тоді вона остаточно зостанеться сама — зі спокоєм і порожнечею в серці. І огидним собакою.

У блідому місячному сяйві ноги Елінор видавалися дуже старими. «Місяцю ясний! — подумала вона, поворушивши пальцями ніг. — Скільки є переказів про твою магічну силу! І все неправда». Її голова була вщерть наповнена надрукованою брехнею. Щоразу, коли Елінор дивилася на місяць, її очі затуманювала вуаль, зіткана з літер. Чи можна бодай коли-небудь стерти в мозку та серці всі слова і принаймні раз поглянути на світ власними очима?!

«Господи, Елінор, ти знову в чудовому настрої! — подумала вона, постукуючи пучками по скляних дверцятах шафи, де зберігалося все, що лишилося їй від Орфея, крім собаки. — Ти купаєшся в жалощах до себе, так само, як цей дурний пес бовтається в кожній калюжі».

Аркуш, що лежав за склом, видавався непоказним, звичайнісінький аркуш розлінованого паперу, густо списаний блакитним чорнилом. Годі порівняти його з розкішними ілюстрованими томівками, що лежали в інших шафах, дарма що в кожній літері можна було добачити, як пишався собою Орфей. «Сподіваюся, вогненні ельфи випалили йому самовдоволений усміх на вустах! — подумала Елінор, відчиняючи шафу. — Сподіваюся, панцерні солдати вже проткнули його списами, або ще краще: він поволі, мало-помалу здихає з голоду в непрохідній хащі». Елінор не вперше малювала у своїй уяві жалюгідний кінець Орфея в Чорнильному світі. Тільки ці уявні картини давали розраду її самотньому серцеві.