Корнелія Функе - Чорнильна смерть

— Охоронці не копають! — пояснив Орфей знудженим голосом, нетерпляче походжаючи між уже викопаними ямами. — А якщо ти й далі так тягтимеш час, нам негайно знадобиться охоронець. Ще до полудня сюди привезуть вішати двох браконьєрів!

— Отакої! Я ж тобі завжди казав: дай нам знайти скарби одразу за твоїм домом! — Натомість Орфей полюбляв шибениці, цвинтарі й спалені садиби — місця, де Фарид тремтів і здригався. Ні, Сироголовий не боявся привидів, тут уже годі заперечити. Фарид стер собі піт з чола. — Принаймні ти міг би точніше описати, під якою самою клятою шибеницею лежить скарб. І навіщо, нехай йому біс, копати так глибоко?

— Не так уже й глибоко. За моїм будинком! — Орфей зневажливо сплюнув пухкими, як у дівчини, вустами. — Як оригінально! Це ж нечувана річ, щоб таке пасувало до цієї оповідки! Та Феноліо ніколи б не пішов на таке безглуздя! Але навіщо я тобі пояснюю це щоразу? Все одно ти нічого не розумієш.

— Невже? — Фарид так глибоко увігнав лопату в мокру землю, що вона стала сторч. — Але одне я зрозумів чудово. Ти приписуєш собі скарб за скарбом, удаєш багатого купця й волочишся за кожною спідницею в Омбрі, а Вогнерукий тим часом і далі серед мертвих!

Фарид відчув, як на очі йому знову набігли сльози. Біль і досі був такий гострий, як і тієї ночі, коли Вогнерукий загинув за нього. Якби ж він міг забути те застигле обличчя! Якби ж він пам’ятав тільки те, яким Вогнерукий був у житті, але щоразу він бачив, як той, німий і холодний, з замерзлим серцем лежить у заваленій копальні.

— Мені шкода, що я змушений грати роль твого слуги! — крикнув він знизу Орфеєві, забувши у гніві навіть про повішених, які, звичайно, не хотіли б, щоб на місці їхньої смерті здіймався галас. — Ти не виконав своїх зобов’язань, не дотримав нашої угоди! Ти влаштувався в цьому світі, мов сир у маслі, замість повернути нарешті Вогнерукого. Ти поховав його, як і решту! Феноліо правду казав: з тебе користі, як від напахченого свинячого міхура! Я скажу Меґі, що вона має послати тебе назад! Вона так і вчинить, ось побачиш!

Ос очима запитав Орфея. Його погляд благав про дозвіл схопити Фарида і на найзеленішій луці потовкти його так, щоб і він позеленів та посинів, та Орфей не зважав на нього.

— Ох, знову за рибу гроші! — проказав він, насилу опанувавши свій голос. — Неймовірна, незрівнянна Меґі, донька не менш чарівного батька, що нині відгукується на пташине ім’я й ховається зі зграєю вошивих розбишак у лісі, а тим часом шпільмани-голодранці складають про нього пісні за піснями!

Орфей поправив окуляри і глянув на небо, неначе хотів поскаржитися йому на таку незмірну й недоречну пошану. Він любив жартівливе прізвисько, яке приліпили йому завдяки окулярам: Чотириокий. В Омбрі це прізвисько шепотіли з огидою і страхом, і це ще дужче подобалося Орфеєві. Крім того, окуляри правили за доказ, мовляв, уся брехня, яку він розповідав про своє походження, чистісінька правда: що він родом з далекої заморської країни, всі князі якої чотириокі, і це дає їм змогу читати думки своїх підданих. Що він, позашлюбний син тамтешнього короля, був змушений утікати від рідного брата, коли його дружина запалала до нього безсмертним коханням.

— Присягаюсь книжковим Богом! Що за жалюгідна вигадка! — вигукнув Феноліо, коли Фарид переповів її Мінервиним дітям. — У цього хлопця не голова, а горщик смальцю! Жодної оригінальної думки немає в його масному мозку. Він може хизуватися тільки чужими ідеями!

Але Феноліо тільки нарікав і бідкався і вдень, і вночі, а Орфей тим часом спокійнісінько працював над тим, щоб накласти на цю оповідку свій відбиток, — оповідку, про яку він, здається, знав більше, ніж її автор.

— Чи знаєш ти, чого прагнуть, коли так люблять книжку, що знову і знову перечитують її? — запитав він Фарида, коли вони вперше стояли перед міською брамою Омбри. — Звичайно, ні. Звідки тобі знати? Книжка, безперечно, спонукає тебе подумати, як добре вона горить холодної ночі. І все-таки я підкажу відповідь. Прагнуть стати її героєм, чого ж іще! Але, хай там що, аж ніяк не в ролі жалюгідного придворного поета. Цю роль я радо полишаю Феноліо, дарма що тепер він і так становить у цьому сюжеті жалюгідну постать!

Уже на третю ніч Орфей узявся до роботи в одному брудному заїзді поблизу міських мурів. Він наказав Фаридові вкрасти вина та свічку, дістав з-під плаща засмальцьований аркуш паперу, грифель і… книжку, тричі прокляту книжку. Його пальці, немов сороки, що шукають блискучих речей, пробігали сторінками і збирали докупи слова, щоразу більше. А Фарид був такий дурний, що вірив, ніби слова, якими Орфей так ревно мережив сторінку, стишать біль його серця й повернуть Сажотруса. Та Орфей мав на думці зовсім інше. Він спроваджував Фарида, а потім читав написане вголос, і Фарид ще до світанку був змушений викопати йому перший скарб з омбрійської землі, на цвинтарі, одразу за притулком і шпиталем для недужих. Орфей, побачивши монети, радів, мов дитина, а Фарид прикипів очима до ями й ковтав солоні сльози.