Корнелія Функе: Лабіринт Фавна

Дедалі глибше і глибше заїжджали автівки в ліс – а разом із ними Офелія, її мати та ненароджене ще дитя. Істота, яку Офелія назвала Феєю, розпустила комашині крильця, згорнула шість тонких довгих ніжок і полетіла слідом.

Зло рідко набуває впізнаваної подоби відразу. Часто все починається з ледве чутного шепоту. Із погляду. Зі зради. А потім росте, коріниться, досі невидиме, непомічене. Лишень у казках зло набуває конкретної форми. Страшні сірі вовки, лихі королі, демони та чорти…

Офелія знала, що той, кого їй скоро доведеться кликати «батьком» – лихий. Посміх, як у циклопів-оханкану, а в темних очах нуртує нещадність незгірш трирукого Куеґля та страшного хмарника Нуберу [1] Чудовиська з іспанського (кантабрійського) фольклору. – Тут і далі прим. ред. . Про всіх цих чудовиськ вона читала в казках. Але мати не розгледіла його справжньої подоби. Із віком часто гіршає зір, і, може, Кармен Кардосо не помітила вовчого вишкіру, бо капітан Відаль був вродливий і завжди красувався у парадній формі, при чоботах і рукавичках. Мати так сильно прагнула знайти захисника, що, мабуть, прийняла його кровожерливість за рішучість, а грубість – за силу.

Капітан Відаль зиркнув на кишеньковий годинник. Через скло на циферблаті проходила тріщина, але стрілки досі правильно показували час і зараз свідчили, що три автівки спізнюються.

– На п’ятнадцять хвилин, – пробурмотів Відаль.

Як усі чудовиська – і сама Смерть – він був завжди пунктуальний.

Саме так – як і боялася Кармен, на старий млин, що його Відаль обрав собі за штаб, вони прибули із запізненням. Відаль ненавидів ліс. Він ненавидів усе, що не підпадало під його порядок, а дерева надто охоче переховували тих, на кого він тут полював. Ці люди боролися з темрявою, якій Відаль поклонявся й служив, і він приїхав у цей старий ліс, щоб їх зламати. О так, новий батько Офелії любив трощити кістки всіх, кого вважав слабкими, проливати їхню кров і встановлювати новий порядок у їхньому безладному, жалюгідному світі.

Він зустрів автоколону. З усмішкою.

Але Офелія помітила, з якою він дивився зневагою, коли вітав їх на запиленому подвір’ї, куди колись давно селяни з навколишніх сіл возили зерно до млина. Її мати натомість усміхнулася і дозволила Вовкові торкнутися живота, в якому росла його дитина. Навіть не сперечалася, коли він посадив її в інвалідний візок, наче зламану ляльку. Дівчинка спостерігала із заднього сидіння машини і кипіла від того, що доведеться подати Вовкові руку, як наказала мати. Але не хотіла залишати її з ним наодинці, тож нарешті вийшла з автівки, притискаючи до грудей книжки, наче щит із паперу і слів.

– Офеліє.

Вовк роздробив ім’я тонкими губами, щоб вийшов зламаний – як і її мати – звук, і опустив погляд на її простягнену ліву руку.

– Іншу руку, Офеліє, – промовив він тихо. – Запам’ятай.

Чорні шкіряні рукавички скрипнули, коли він стиснув долоню дівчинки, як браконьєрський капкан. А тоді розвернувся до неї спиною, ніби відразу забув про її існування.

– Мерседес! – гукнув він жінці, яка допомагала солдатам розвантажувати речі з машини. – Сумки їхні візьми!

Жінка була бліда й худорлява, волоока, з чорним, як воронове крило, волоссям. Офелія подумала – наче принцеса, що вдає із себе селянську дочку. Або чарівниця, от тільки Офелія ще не вирішила, лиха чи добра.

Мерседес із солдатами занесли материні валізи в будинок. Дівчинці він здався покинутим і печальним, ніби скучив за тими часами, коли тут мололи свіже зерно. Тепер тут усім заправляли солдати, які сараною кишіли під його облупленими кам’яними стінами. Увесь двір, оточений з різних боків стайнями, коморою та власне млином, був заставлений солдатськими наметами й вантажівками.

Сірі уніформи, понурий старий будинок і ліс, повний тіней… Офелії так сильно захотілося додому, аж подих перехопило. Але без батька більше не було дому. В очах защипало, аж раптом дівчинка помітила, як поміж складеними неподалік тюками вилискує на сонці пара прозорих – ніби з тонкого скла – крилець.

То була Фея.

Вона полетіла прямо до дерев позаду млина, й Офелія, забувши про своє горе, помчала слідом. Фея була така швидка, що Офелія, наздоганяючи, перечепилася через власні ноги і розсипала всі книжки. Але коли позбирала, пообтирала від бруду обкладинки, Фея чекала на неї, учепившись за кору найближчого дерева.

Звісно, чекала. О, звісно. Треба, щоб дівчинка пішла слідом.