Корнелія Функе: Лабіринт Фавна

Але що це? Ні! Вона знову спинилася.

Офелія розглядала величезну арку, що з’явилася між деревами, і дві старовинні стіни, над якими вона здіймалася. З вершини арки дивилася рогата голова з порожніми очима та широко роззявленим ротом – ніби намагається ковтнути цілісінький світ. Під поглядом тих очей усе, що було навколо, ніби зникало: млин, солдати, Вовк, навіть її мати. «Заходь!» – мовби кликали покришені стіни. Під рогатою головою виднілися вицвілі вирізьблені слова, але Офелія не знала, що вони означають.

In consiliis nostris fatum nostrum est , писало там.

«Наша доля – сукупність наших рішень».

Фея зникла, й Офелія ступила в холодну тінь під прорізом арки. «Повернися назад!» – застеріг внутрішній голос. Але дівчинка не послухала. Інколи варто слухати, інколи – ні. Офелія була не впевнена, що в неї є вибір. Ноги самі вели її вперед. Широкий на початку, прохід звузився вже буквально за кілька кроків, Офелія легко досягала обидвох стін коридору, просто витягнувши руки. Вона ішла вперед і долонями вела по старих каменях обабіч. Такі холодні, незважаючи на теплий день. Ще кілька кроків, і вона дісталася повороту. Ще один коридор завертав ліворуч, а за наступним поворотом – уже праворуч.

– Це лабіринт.

Дівчинка різко обернулася.

Позаду неї стояла Мерседес. На плечах у неї лежала шаль, ніби сплетена з вовняних листочків. Якщо вона й чарівниця, то вродлива, а не стара і покручена, як на малюнках у книжках Офелії. Але вона знала з книжок, що чародійки рідко показують своє справжнє обличчя.

– Лишень стара купа каміння, – сказала Мерседес. – Дуже стара. Старіша за млин. Це завжди тут було – задовго до того, як збудували млин. Не треба сюди ходити. Ще заблукаєш. Таке вже бувало. Я тобі якось розповім, якщо захочеш.

– Мерседес! Capitán[2] Капітан (ісп.). кличе! – наказав із-за млина різкий солдатський голос.

– Іду! – гукнула у відповідь жінка.

І усміхнулась Офелії. В її усміху ховалося багато таємниць, але дівчинці вона сподобалась. Дуже сподобалась.

– Ти чула. Мене кличе твій батько, – Мерседес попрямувала назад до арки.

– Він мені не батько! – гукнула їй у спину Офелія. – Не батько!

Жінка сповільнила кроки.

Офелія підбігла до неї, і вони разом пройшли крізь арку, залишивши холодні стіни та рогату голову з порожніми очима позаду.

– Мій батько був кравець, – сказала дівчинка. – Його на війні вбили.

І знову підступили сльози. Як завжди, коли Офелія про нього говорила. Вона нічого не могла з цим удіяти.

– Він пошив мою сукню і мамину блузку. Він шив найгарніше вбрання. Гарніше, ніж у принцес із моїх книжок! Capitán Відаль мені не батько .

– Ти вже це пояснила, – лагідно промовила Мерседес, обійнявши дівчинку за плечі. – А тепер ходи. Я відведу тебе до матері. Вона тебе вже, мабуть, шукає.

У неї були теплі обійми. І міцні.

– Правда, моя мама гарна? – спитала Офелія. – Це тільки через дитину вона хворіє. У тебе є брат?

– Є, – відповіла Мерседес. – От побачиш, ти полюбиш малого братика. Дуже сильно полюбиш. Нікуди не подінешся.

Вона знову всміхнулася. Але очі в неї були печальні. Офелія це зауважила. Здається, Мерседес також був відомий біль утрати.

Фея дивилася їм услід із вершини кам’яної арки: жінка і дівчинка, весна і літо, поруч.

Дівчинка повернеться.

Фея подбає про це.

Дуже скоро.

Щойно так забажає її пан.

Так, у Мерседес був брат. Педро був серед тих, хто ховався у лісі – «макі», як вони себе називали. Партизани, що переховувалися від тих самих солдатів, для яких Мерседес варила і прибирала.

Капітан Відаль зі своїми офіцерами саме планував полювання на цих людей, коли вона принесла хліб, сир і вино за його наказом.

Колись давно на цьому столі, де зараз розклали мапу, мірошникова дружина подавала вечерю. Тепер тут подавали лише смерть. Смерть і страх.

У каміні палахкотіло полум’я, відкидаючи на побілені стіни та схилені над мапою обличчя тіні ножів та гвинтівок. Мерседес поставила тацю і нишком кинула оком на позначені армійські позиції.

– Партизани тримаються лісу, бо їх там складно вистежити, – голос у капітана був такий же безвиразний, як і його обличчя. – Ця підлота знає місцевість значно краще за нас. Тому ми перекриємо всі підходи до лісу. Тут. І ось тут.

Палець у чорній рукавичці вдарив по карті, наче снаряд.

«Слухай уважно, Мерседес. І розкажи братові про їхні плани, інакше за тиждень його спіткає смерть».