Корнелія Функе: Лабіринт Фавна

Доктор Феррейра спускався сходами, і кроки його були важкі, ніби обтяжені провиною, що він покидає Мерседес у такому відчаї.

Офелія заклякла на місці.

Таємниці. Вони додають світові темряви, але й будять бажання шукати істину…

Дівчинка так і стояла перед прочиненими дверима, коли Мерседес повернулася до неї обличчям. Очі жінки перелякано розширилися, щойно вона помітила Офелію, і вона швидко сховала згорточок під шаллю. Тільки тепер ноги нарешті послухалися Офелію, і вона відступила в кімнату й защепила двері. Хай би Мерседес просто забула, що її бачила.

– Офеліє! Ходи сюди! – покликала з ліжка мати.

Принаймні вогнище у каміні хоч якось освітлювало темну кімнату, разом із двома мерехтливими свічками на камінній полиці. Дівчинка заповзла під ковдру й обвила матір руками.

Лишень удвох. Чому цього не вистачило? Але малий братик уже копався у мами в животі. А раптом він такий же, як його батько? «Іди собі! – подумала Офелія. – Залиш нас у спокої. Ти нам не потрібен. У неї є я, і я про неї подбаю».

– Боже, твої ніжки… наче крижинки! – зойкнула мати.

Вона була така тепла. Навіть гаряча, але лікаря лихоманка ніби не дуже стривожила.

Млин довкола них скрипів і стогнав. Він їх не хотів. Він хотів назад свого мірошника. А може, хотів лишитися з лісом на самоті, щоб коріння дерев пробилося крізь його стіни, листя вкрило покрівлю, і кожен камінчик та балка знову стали частиною лісу.

– Тобі страшно? – прошепотіла мати.

– Трошки, – прошепотіла Офелія у відповідь.

І знову застогнали старі стіни, і зітхнули десь угорі балки, ніби хтось їх силою вигинає. Дівчинка притиснулася до матері – та поцілувала її волосся, таке ж смолянисте, як у неї самої.

– Не бійся, cariño. Це лише вітер. Ночі тут зовсім інакші. У місті чути машини, трамвай. Тут будинки набагато старіші. Вони скриплять…

Так – ось як скриплять. Цього разу вони дослухалися разом.

– Ніби стіни говорять, правда? – мати не обіймала Офелію так відтоді, як дізналася про вагітність. – Завтра. Завтра буде тобі сюрприз.

– Сюрприз? – Донька підвела погляд на мамине бліде обличчя.

– Так.

Офелії було так безпечно в її обіймах. Уперше відтоді, як… відколи? Відколи помер батько. Відколи мати зустріла Вовка.

– Книжка? – поцікавилася вона.

Батько часто дарував їй книжки. Іноді навіть шив для них обгортки. «Із полотна. Щоб захистити палітурку, Офеліє, – говорив він . – Їх зараз роблять із такої дешевої тканини. Так буде ліпше». Дівчинці так сильно його не вистачало. Іноді здавалося, серце обливається кров’ю і не загоїться, поки вона знову його не побачить.

– Книжка? – тихо розсміялася мати. – Ні! Не книжка! Щось набагато краще.

Офелія не стала нагадувати, що для неї немає нічого кращого за книжку. Мама не зрозуміє. Вона не шукала в книжках прихистку і не дозволяла їм перенести себе в інший світ. Вона бачила тільки цей один світ, і то – думала Офелія – не завжди. Це була частина маминої печалі – приземленість. Книжки розказали б їй так багато про цей світ і про далекі краї, про тварин і рослин, про зірки! Вони стали б вікнами та дверима, паперовими крилами, що підняли б її у небо. Може, мама просто розучилася літати. А може, ніколи й не вміла.

Кармен заплющила очі. Принаймні у снах вона виходить за межі цього світу, чи не так? – подумала Офелія, притискаючись щокою до материних грудей. Так близько, що тіла зливалися в одне, як до моменту її народження. Дівчинка чула, як здіймається хвилею мамин подих і як тихо стукає серце об ребра – розмірено, ніби метроном.

– Нащо тобі було виходити заміж? – прошепотіла Офелія.

Коли слова зірвалися з уст, якась її частина навіть сподівалася, що мати уже заснула. Але прозвучала відповідь:

– Я надто довго була сама, серденько, – сказала вона, дивлячись у стелю вгорі.

Побілка потріскала і вкрилася павутиною.

– Але ж я була з тобою! – заперечила Офелія. – Ти була не сама. Я завжди була з тобою.

Мати не відводила погляду від стелі і раптом здалася доньці дуже далекою.

– Коли підростеш, ти мене зрозумієш. Мені також було нелегко, коли твій батько… – вона різко втягнула повітря ротом і поклала долоню на великий живіт. – Знову твій братик капризує.

Офелія накрила мамину долоню своєю – така гаряча. Так, вона також відчувала, як копається в материному животі її брат. І ні, нікуди він не подінеться, не піде. Він просився у світ.

– Розкажи йому якусь зі своїх казочок! – задихалася мати. – Впевнена, це його заспокоїть.