Корнелія Функе: Лабіринт Фавна

Офелії не хотілося ділитися з ним своїми історіями, але зрештою вона сіла. Під білим покривалом мамине тіло скидалося на гору, вкриту снігом, де її брат спить у найглибшій печері. Дівчинка поклала голову на горбочок поверх покривала, погладжуючи місце, де її брат рухався глибоко під шкірою матері.

– Брате! – прошепотіла вона. – Братику.

Мати ще не вирішила, як його назвати. Але скоро йому потрібне буде ім’я, щоб підготуватися до цього світу.

– Багато, багато років тому… у сумній, далекій країні… – Офелія шепотіла тихенько, але була певна, що він її чує. – Була собі величезна гора з чорного кременю…

За млином – у темному і тихому, як ніч, лісі – істота, яку Офелія звала Феєю, розпустила крильця і полетіла на звук її голосу. Слова викладалися у стежину з хлібних крихт, що вела крізь ніч.

– А на вершечку тієї гори, – продовжувала Офелія, – кожного світанку розквітала чарівна троянда. Люди казали: хто її зірве, житиме вічно. Але ніхто не наважувався і близько підступитися, бо колючки її були отруйні.

«О так, таких троянд існує багато» , – подумала собі Фея, підлітаючи до вікна, за яким дівчинка розповідала свою історію. Істота прошмигнула в кімнату – крильця тріпотіли тихенько, як голосок Офелії – і побачила їх: дівчинка і її матір ховали одна одну в обіймах від темряви навколишньої ночі. Але темрява всередині будинку була набагато страшніша, і дівчинка знала, що підгодовує цю темряву той чоловік, який їх сюди привів.

– Люди розказували, як болісно ці трояндові колючки можуть уразити, – шепотіла Офелія ненародженому братикові. – Попереджали одне одного, що хто полізе на гору – помре. Їм так легко вірилося у біль і в колючки. Страх плекав цю віру. Але ніхто з них не смів і сподіватися, що за це троянда обдарує їх вічним життям. Вони й надії не мали… не мали надії. І так, троянда в’янула знов і знов, щовечора, і не мала кому передати свій дар…

Фея вмостилася на підвіконні й слухала. Вона була рада, що дівчинка знає про колючки, бо ж вони з матір’ю видряпалися на дуже темну гору. І володар цієї гори – о так, Фея все про нього знала – сидів унизу в кабінеті, в кімнаті за млиновим колесом, і шліфував кишеньковий годинник свого батька – ще одного батька, який помер на іншій війні.

– Троянду покинули і забули, – сказала Офелія, тулячись щокою до живота матері. – На вершині тої холодної, темної гори. Довіку самотню, повік-віків.

Дівчинка не знала – але це вона розповіла братові про його батька.

Відаль щовечора чистив батьків кишеньковий годинник – і то був єдиний час, коли він знімав рукавички. Кімната, у якій капітан влаштував собі кабінет, була просто за велетенським млиновим колесом. Його величезні спиці закривали більшість задньої стіни, й іноді Відалеві здавалося, ніби він живе всередині годинника. Чомусь це його навіть заспокоювало. Він полірував срібну покришку з багатим гравіюванням і протирав пил із коліщаток так ніжно, ніби торкався живої істоти.

Часом дорогі для нас речі розповідають про нас навіть більше, ніж те, кого ми любимо. Скло на годиннику тріснуло в руках Відалевого батька у мить його смерті, і його син сприйняв це за доказ, що речам не страшна смерть, якщо тримати їх у чистоті й повному порядку.

Його батько був героєм. Відаль виріс із цією думкою. Він сотворив себе на цій вірі. Справжнім чоловіком. І майже завжди ця думка викликала у нього спогад про той день, коли вони з батьком поїхали на скелі Віллануева. Зубчасті скелі над морем, шпичасті камені внизу – і висота у тридцять з лишком метрів падіння. Батько лагідно підвів його до краю, а коли син відсахнувся – міцно схопив за плечі і змусив зазирнути в провалля.

– Відчуваєш цей страх? – запитав батько. – Ніколи його не забувай. Ось як має відчуватися твоя слабкість – коли тобі схочеться забути про службу батьківщині або своє місце в житті. Коли перед тобою буде смерть або честь. І якщо ти зрадиш свою країну, своє ім’я чи своїх предків – це те ж саме, що ступити звідси униз. Провалля перед тобою буде невидиме, але не менш реальне. Ніколи цього не забувай, сину мій…

У двері постукали, і минуле відступило перед теперішнім. Стукали тихо, і відразу стало зрозуміло, хто саме проситься увійти.

Відаль насупився. Він ненавидів, коли переривали його вечірній ритуал.

– Заходьте, – гукнув він, не відводячи погляду від блискучих нутрощів годинника.

– Capitán .

Доктор Феррейра ступав так само тихо й обережно, як і говорив. Він спинився за крок від столу.