Деніел Кіз - Відверто про Клавдію

Це правдива історія Клавдії Ілейн Яско – вродливої, спокусливої та психічно хворої. Це також історія розгубленості й безсилля правоохоронних структур, що загрузли в хаотичних спробах розкрити серію на позір випадкових убивств, які протягом року тримали в страху мешканців Центрального Огайо.

Уперше я дізнався про Клавдію в середині липня 1982-го: саме тоді її друг зателефонував спитати, чи не було б мені цікаво написати про жінку, котра в 1978-му, у віці двадцяти шести років, зізналася в потрійному вбивстві – у трьох із десяти злочинів, які преса Огайо охрестила «вбивствами 22 калібру». Хоча раніше вона й боялася говорити про це, повідомив він, та тепер хоче розповісти свою історію.

Я був заінтригований, та й мить випала слушна – я саме взяв неоплачувану відпустку в університеті, щоб виконати свої зобов’язання перед видавництвом з промоції моєї найостаннішої книги.

Додзвонювач, який попросив не розкривати його особи, погодився привезти її до мене в офіс наступного тижня. Перед зустріччю, щоб освіжити спогади, я пішов до бібліотеки й прочитав на мікроплівці десятки газетних статей чотирирічної давнини про злочин, за який Клавдію Ілейн Яско та двох виказаних нею чоловіків суд присяжних штату Огайо звинуватив у «вбивстві, скоєному за обтяжувальних обставин», що передбачає смертну кару.

Перші ж заголовки жирним шрифтом пробудили спогади про цю справу:

І згодом:

Однак газетні світлини не підготували мене до того, що я побачу напрочуд високу вродливу молоду жінку, яка опівдні наступного понеділка 19 липня 1982 року зайшла до мого кабінету.

Вона сіла в крісло поряд із моїм письмовим столом, схрестила довгі ноги й склала руки. Її червоні нігті були ідеально доглянуті, на кожному пальці вона носила по персню.

– Я вдячна вам, що ви схотіли зі мною зустрітися, – промовила вона м’яким плинним голосом. – Деякі мої друзі кажуть, що з мого життя вийшла б цікава книжка. Ви би не погодилися написати мою історію?

– Хтозна, – відповів я. – Мені б довелося докладно розпитати вас, а вам – відкритися. Це може бути незручно. Чи навіть боляче.

Вона торкнулася горла.

– Я не соромлюся того, що вчинила, і того, як живу. Дозвольте спитати вас, містере Кіз…

– Звіть мене Деніелом, – сказав я.

Вона всміхнулася.

– Деніел… це означає «Божий суддя».

Тут вона насупилася.

– Забула, про що хотіла вас спитати…

І спробувала пригадати.

– Це одна з моїх проблем, – зізналася відтак. – Ніколи не можна мене переривати, інакше я втрачу хід власних думок.

Тоді слід було прислухатися до тривожного уколу її слів та усвідомити, що намагання брати інтерв’ю в особи з нетривалою увагою може обернутися мукою для нас обох. Але щось у ній – химерне поєднання зваби й вразливості – зачарувало мене й підказало, що з цього вийде історія.

Вона знову пожвавилася:

– А, пригадала. Я хотіла, щоб ви пояснили, як ми працюватимемо разом, якщо ви вирішите взятися за книжку. Я не воджу машини й не можу просити свого друга привозити мене сюди надто часто.

– У цьому не буде потреби. Коли закінчиться мій рекламний тур, я щотижня їздитиму до Колумбуса, і кожного разу ми говоритимемо годин по дві-три – чи скільки ви зможете приділити.

Її плечі полегшено опустилися.

– О, це пречудово. Я гадала, що доведеться платити комусь, щоб возив мене сюди, а я небагато заробляю на своїй роботі.

З її слів, вона працювала на півокладу офіціанткою в коктейль-барі «Сешенз» готелю «Шератон» у Колумбусі, тож її заробіток складався переважно з чайових.

– Але я погоджуюся поки лише розпочати збір матеріалу, щоб подивитися, чи вийде з цього історія, – нагадав я Клавдії.

– Ви захочете написати її, – пообіцяла вона. – Я знаю.

– Чому ви хочете, щоб цю книжку було написано? – спитав я.

Вона зітхнула й подивилася кудись повз мене.

– Те, що сталося зі мною в 1978-му, і досі переслідує мене. Якщо я побачу це в книжці, під обкладинкою – як ви зробили для Біллі у «Таємничій історії Біллі Міллігана», – тоді, можливо, мені вдасться звільнитися від спогадів про жертви.

– Не можу обіцяти, що це трапиться.