П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Здоровенний, кремезний жандарм шарпонув Клинченка лівою рукою до себе, а правою так ударив в обличчя, що той упав. Сорочку йому заюшило кров'ю.

– Ну, як? З'явилося бажання задовольнити мою допитливість? – іронічно спитав обер.

– Коли вже доводиться, скажу як на сповіді. Це щира правда, що мої політичні переконання збігаються з вашими. Але є ще одна причина особистого характеру,, про яку говорити не хотілося. Просто не прийнято говорити про це. А втім, я зовсім не вважаю це вадою…

– Що ви тут крутите, як кобила хвостом. Кажіть ясніше, бо на обличчі Йогана я вже бачу бажання знову навчити вас щирості…

– Спасибі за попередження! Люблю одвертість між друзями. Так от, на одних партійних зборах (я вже говорив вам про мою приналежність до партії комуністів) мене гостро критикували за кар'єризм. Але що, власне, поганого в тому, що я вимагав керівної роботи? Почуваю в собі досить сил і енергії. Міг би редагувати газету. Мною ж весь час затикають дірки. Що таке Чернівці, куди мене призначили кореспондентом і звідки я втік? Задвірки Європи! Мене вабить Берлін, Париж, Лондон. Знаю: з вами я потраплю туди, – запально кидав Клинченко, помічаючи, що його слова падають на благодатний грунт.

Обер-лейтенант замислився. Потім шепнув щось жандармові. Той здивувався: «Вже?». Та відразу ж вийшов. А ще за якусь хвильку почувся знайомий голос Пецюри:

– Широко замахуєшся, друже, кажуть, до Парижа збираєшся! Не забудь мене з собою прихопити, хоча б у подяку за те, що я рекомендував тебе тут, як порядну людину.

– Спасибі за тепле слово, а цим панам за доброзичливість, – гірко посміхнувся Микола, показуючи вибиті зуби.

– Ти, мабуть, не досить чемно розмовляв з паном обер-лейтенантом, – улесливо пожартував Пецюра.

– Все найгірше – позаду. Які можуть бути рахунки між своїми, – примирливо втрутився рудий. – Тепер, коли я переконався, що ви наш, пробачте мені колишні сумніви. Така служба! І якщо ви не образилися й готові вважати мене своїм другом, дам вам одну рекомендацію: тримайтеся й надалі пана Пецюри!

Микола й сам розумів: якими б мотивами не керувався рудий, орієнтуючи його на дружбу з Богданом, йому треба було в цій ситуації погодитись. Атестація, яку, без сумніву, дав йому в гестапо Пецюра, полегшила проходження першої перевірки.

– Розумію. А зрозуміти – значить пробачити, – підробився під загальний тон розмови Клинченко. – На доказ цього запрошую пана Пецюру і вас, панове, поснідати зі мною десь у ресторані… Звичайно, якщо я вже вільний і мені буде повернуто двісті рейхсмарок, взятих під час обшуку.

– Де ви їх, до речі, взяли? – не стримався рудий. – Я зовсім забув спитати вас.

– Це можу пояснити навіть я, – заступився за приятеля Богдан Мирославович. – Пан Вейдель, ну, той «дядя», вимагав за родичання тисячу марок. Клинченко і наміняв таку суму в одного валютника. А потім ми сторгувалися за вісімсот. От і лишилося дещо на перший випадок. Гроші чесного походження, пане обер-лейтенант, і ви можете поснідати з нами, не псуючи собі апетиту.

Обер, проте, запрошення не прийняв, посилаючись на перевантаженість невідкладними справами. Зате жандарм, переглянувшись із своїм начальником, погодився, але з одним застереженням: не снідати, а вечеряти в ресторані. А до вечора Клинченку слід відпочити, полікуватися примочками, які він дасть.

Все це запропоновано було так, ніби зуби вибивав хтось інший, а пан жандарм ціле життя тільки те й робить, що піклується про чуже здоров'я.

Ресторан, куди привели Клинченка Богдан з Йоганом, стояв неподалік базару. Двоповерхова цегляна будівля далеко світила довгими, вузькими вікнами.

«Схоже на лютеранську кірху», – подумалось Миколі.

Але всередині було досить-таки затишно: на столиках лежали бездоганно білі скатертини, стояли вазочки із свіжими квітами. Полиці буфета в кінці зали аж гнулися від пляшок і закусок. Там, у фатерланді, німці вже такого достатку не бачили. Тут він теж був штучним. Населення голодувало. А гітлерівці жиріли, наживалися на величезних «ножицях» між курсом рейхсмарки і марки окупаційної.

Та звичайного для таких установ напису: «Тільки для німців» на дверях не було. Прислухаючись до голосів у залі, Микола переконався, що й говорять не тільки по-німецькому. Чути було і польську мову, і російську, і українську.

Пецюру й жандарма, видно, знали. Бо як тільки вони разом з Клинченком посідали в кутку за столик, до них одразу ж підскочив кельнер, вклонився і, вийнявши з кишені блокнота, приготувався записувати замовлення.