П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Дайте до завтра подумати. Те, що ви пропонуєте, надто вже далеке від журналістики.

– Зате наближає час, коли у вас буде можливість робити кар'єру!

«І цей про кар'єру, Видно, вже прочитав протоколи вчорашнього допиту, або підказали, що треба грати на кар'єристській струнці», – здогадався Клинченко. І в тон співрозмовникові додав:

– Не приховаю, що мрію про велику журналістську кар'єру. Заради цього на все готовий. Давайте, шеф, по руках. А далі видно буде. Доводилося мені вже з усякого казанця хлебтати. Спробую і з того, який ви пропонуєте.

– Тоді за наше знайомство і ваші майбутні успіхи!

З цими словами Філіппов дістав зі столу пляшку італійського вина. Налив гостям та собі.

– Сьогодні погуляйте, влаштуйтеся з мешканням, а завтра зранку – заходьте до мене. Скажу, як і що робити.

– Лишайся жити зі мною, – запропонував Пеиюра, коли вони вийшли.

Такій пропозиції Микола щиро зрадів. Вона свідчила про довір'я: інакше його не тримали б у будинку, де все наводило на роздуми, що тут не просто злачне місце.

Наступного ранку Клинченко зайшов до Філіппова. Шеф був не сам. Біля вікна, за голубуватою завісою тютюнового диму, стояв високий, худорлявий чоловік з обличчям аскета. Років п'ятдесяти. Надзвичайно струнка постать, підтягнутість відразу свідчили, що це колишній кадровий офіцер, а піджак спортивного покрою, елегантні галіфе, заправлені в м'які шеврові чоботи, стек у руках – про довгу звичку їздити верхи.

– Знайомтеся: Сергій Олексійович Федоров, ваш колега, і поки що, ну, скажімо, наставник, – відрекомендував Філіппов людину, яка стояла біля вікна.

Потиск руки Федорова був міцним, погляд допитливим, майже пронизливим. Клинченку добре треба було себе стримати, щоб не показати, як зрадів він цій несподіваній зустрічі. Так і хотілося вигукнути: «Еврика!» – знайшов!

На останньому інструктажі в Чернівцях йому наказали обов'язково довідатися, чому не перейшов кордон Федоров, чим він нині займається. Словесний портрет людини, яку він мав розшукати, точно нагадував ту, що стояла перед ним. Сумніву не було: той!

Філіппов запропонував обом присісти і, продовжуючи розмову, почату напередодні, сказав Миколі:

– Отже, наша домовленість лишається в силі. Сьогодні ж ви рушаєте у вояж за продуктами. Перші подорожі зробите разом з паном Федоровим, який виконує у нас ту саму функцію, що й ви. Придивляйтеся, переймайте досвід. Ось вам під звіт тисяча марок: раптом десь доведеться роз'їхатися в різні села. Пишіть розписку. І хай вам щастить. Наш ресторан лишився єдиною, здається, світлою плямою в Грубешові, єдиним місцем, де ще можна добре попоїсти. Сподіваюся, ви своїм старанням підтримаєте його добру славу. Постачальники вийшли.

– А чим ми поїдемо? – поцікавився Клинченко.

– Як завжди, пікапом, – відповів Федоров. І поблискуючи з-під вусів золотими зубами, додав: – Та ви не поспішайте. Посидимо, подзвонимо скляночками – тоді можна й у дорогу.

– Де ж це ми зробимо?

– У мене. Парубкую, ніхто на заваді не стане.

На Побережанській вулиці, в затишній квартирі, куди Федоров привів Клинченка, все сприяло невимушеній розмові: і затишна обстановка, і гостинно накритий стіл..

– Ви, очевидно, вирішили довести мені, що агентам – постачальникам ресторану пана Філіппова непогано живеться, – пожартував гість. – Здаюся, ви мене переконали…

– От і не вгадали! Я привів вас сюди, – цілком серйозно відповів господар, – зовсім не для того, щоб похвалитися. Просто скучив за інтелігентним товариством. До того ж ви, як розповідав мені Філіппов, тільки-но прибули з того боку. Поділіться своїми враженнями. Чи не привезли часом літературних новинок? Скажу одверто, нехай це лишиться між нами, – знудьгувався я за Росією…

Микола почав розповідати про культурне життя Москви і Києва, контролюючи кожне слово, щоб не вихопилось його справжнє ставлення до змін, які сталися за двадцять три роки, що відділяли Федорова від радянського сьогодні. Це були факти, правдиві факти. Тільки без коментарів.

З культури непомітно перейшли на економіку. І тут Федоров обережно, але настирливо «потяг» Клинченка за язик.

– Кажуть, ніби економічні успіхи Рад були б значнішими, якби не довелося так багато витрачати на оборону.

– Так, радянські керівники цього не приховують. Я не раз читав про це в доповідях Сталіна.

– Ну, І як це позначилося на стані Червоної Армії? Невже вона справді озброєна так що може позмагати ся з могутністю рейху? Мені, як колишньому російському офіцерові, це дуже цікаво.