П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Клинченко розвів руками:

– Мені, звичайно, важко сказати, адже я не військовий спеціаліст. Можу судити лише з того, що розповідали мені знайомі командири. За їх словами, збройна міць нарощується безперервно.

І Микола, помітивши на обличчі співрозмовника неприхований інтерес, заглибився у військовий огляд. Виклав усе, чим озброїли його на інструктажі саме для таких «одвертих» розмов. З хвалькуватістю людини, яка полюбляє демонструвати свою обізнаність, Микола викладав загальновідомі речі, щедро розбавляючи їх «цілком таємними» відомостями, розрахованими на дезінформацію.

Федоров аж крутився на стільці від захоплення.

– Та ви просто недооцінюєте свої знання у військових справах. Ваш огляд – цілком кваліфікований. Та якби нас підслухало НКВС – довелося б вам стати до стінки.

– Якби, Сергію Олексійовичу, мене могло підслухати НКВС, – я просто не став би всього цього розповідати. Але тут мені ж нічого не загрожує? Сподіваюсь, ви не агент цієї установи. Скажу більше: подумую, чи не звернутися до німецького командування з проханням вислухати мене. Тепер, коли ви так високо оцінили те, що я розповів вам, моє рішення записати все це й передати вермахтові остаточно зміцніло.

– Сподіваєтесь, добре заплатять?

– В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.

– Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,

– Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.

– Які ж вони?

– Хіба не ясно?

– А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?

– Націонал-соціаліст.

– Тоді нам по дорозі…

– Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.

– Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.

– Якого характеру?

– Розвідка…

– Я журналіст…

– Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.

– Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!

– Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!

– Що ж я маю робити?

– Насамперед дати згоду.

– Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?

– Ні, підпишіть ще оце.

Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки – абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.

– Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, – сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.

– Що ж, тепер обміняємося документами, – загадково кинув Сергій Олексійович. – Тримайте!

– Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:

– За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.

– Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.

– А тепер поїхали, – сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.

Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.

Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.

Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.

– Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…