Клинченко розвів руками:
– Мені, звичайно, важко сказати, адже я не військовий спеціаліст. Можу судити лише з того, що розповідали мені знайомі командири. За їх словами, збройна міць нарощується безперервно.
І Микола, помітивши на обличчі співрозмовника неприхований інтерес, заглибився у військовий огляд. Виклав усе, чим озброїли його на інструктажі саме для таких «одвертих» розмов. З хвалькуватістю людини, яка полюбляє демонструвати свою обізнаність, Микола викладав загальновідомі речі, щедро розбавляючи їх «цілком таємними» відомостями, розрахованими на дезінформацію.
Федоров аж крутився на стільці від захоплення.
– Та ви просто недооцінюєте свої знання у військових справах. Ваш огляд – цілком кваліфікований. Та якби нас підслухало НКВС – довелося б вам стати до стінки.
– Якби, Сергію Олексійовичу, мене могло підслухати НКВС, – я просто не став би всього цього розповідати. Але тут мені ж нічого не загрожує? Сподіваюсь, ви не агент цієї установи. Скажу більше: подумую, чи не звернутися до німецького командування з проханням вислухати мене. Тепер, коли ви так високо оцінили те, що я розповів вам, моє рішення записати все це й передати вермахтові остаточно зміцніло.
– Сподіваєтесь, добре заплатять?
– В моєму становищі і це б не завадило. Та головне, що не можу роздвоюватися. Хай це не здасться вам гучною фразою: я раб своїх політичних переконань.
– Он які А мені говорили, ніби вас привело на цей бік кордону тільки прагнення зробити гучну кар'єру,
– Ви теж людина інтелігентна і, сподіваюсь, розумієте: кар'єра потрібна мені як широке коло пропаганди моїх поглядів.
– Які ж вони?
– Хіба не ясно?
– А точніше, хто ви: монархіст, націоналіст?
– Націонал-соціаліст.
– Тоді нам по дорозі…
– Ні, якщо масштаби вашої діяльності не виходять за межі цього ресторанчика.
– Не будьте таким категоричним в оцінках, мій молодий друже! Мені, якраз доручено, відкрити вам очі на те, що стоїть за його вивіскою, запропонувати справжню роботу.
– Якого характеру?
– Розвідка…
– Я журналіст…
– Ви будете ним за сумісництвом, у комплексі, так би мовити. Служба в абвері відкриє вам можливість багато їздити, бачити і, звичайно, писати.
– Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!
– Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!
– Що ж я маю робити?
– Насамперед дати згоду.
– Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?
– Ні, підпишіть ще оце.
Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки – абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.
– Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, – сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.
– Що ж, тепер обміняємося документами, – загадково кинув Сергій Олексійович. – Тримайте!
– Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:
– За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.
– Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.
– А тепер поїхали, – сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.
Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.
Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.
Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.
– Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…
Читать дальше