П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Микола Рождественський, колишній підполковник, активний учасник боїв на півдні Росії за білу справу, а нині піп у прикордонному селі Д., після нашої з ним розмови про те, що прийшов час знову активно братися за зброю, і після мого прохання назвати людей, яких можна було б послати через радянський кордон з розвідувальними цілями, відповів мені спокійно, але категорично: «Ти переплутав адресу, сину мій! І взагалі, думаю, заплутався в житті. Справжньому патріотові та ще колишньому офіцерові тепер місце тільки в лавах Червоної Армії. Загроза війни Росії з Німеччиною стала реальністю. І кожний, хто служить у Гітлера, – зрадник і ще раз зрадник. Анафема йому!».

– У-у-у, патлата сволота, – аж захлинувся Федоров, – ми до нього доберемося… Про таких напиши мені окремо, а зараз доповідай, кого завербували.

Клинченко дуже сподівався почути прізвища, адреси, характеристики, але схвильований попередньою розмовою Шумилін простягнув Федорову лист паперуї

– Це копія пересланого до Праги.

– Туди більше не посилати. Все через мене або Клинченка направляти до Грубешова, докторові Доллу.

– Слухаю, – по-військовому відповів Шумилін.

Чоловіки підвелися. Почувши шум відсунутих стільців, зайшла до вітальні Луїза Карлівна. Простягла рахунок. Федоров розплатився.

– Приїздіть частіше, ви ж знаєте, що ми завжди готові приймати у себе старих друзів! І нових теж, – адресувала жінка люб'язну посмішку Клинченку.

Продукти вже були навантажені в пікап. Його охороняв якийсь хлопець з батраків.

– Ну, от ми і з трофеями, – пожартував Микола.

– Не можна, однак, похвалитися, що з багатими, – буркнув Федоров, займаючи своє місце в «оппелі». – Утрьох навербували аж п'ятьох. А далеко не кожному щастить перейти. Що там не кажи, а прикордонна охорона Рад своє діло знає. І з грошима – теж не підсту-пишся. Скільки працюю тут на кордоні, а ще жодного разу не чув, щоб радянського прикордонника можна було підкупити. Не думайте, пане Клинченко, що ви завжди будете заробляти гроші так легко, як першу тисячу марок!

– Знаю: працювати доведеться багато, але заради того, щоб побувати в Берліні, я готовий хоч носом землю орати.

Обидва посміхнулися. Кожний своїм думкам. А десь за годину вже сиділи перед Філіпповим.

– З першим успіхом, з першою вдалою покупкою, – поздоровив його Іуда Максимович.

– Зайдемо пообідаємо, – запропонував Клинченко, коли вони вийшли від шефа.

– Заодно й повечеряємо, – підтримав колегу Федоров.

Микола, вловивши в його відповіді нотку задоволення запрошенням, спитав.

– Скажіть одверто, Сергію Олексійовичу, чи не викличимо ми цим самим невдоволення начальства. Мені вже довелося з паном Пецюрою і якимсь фельд-жандармом тут, так би мовити, розговітися. Сьогодні у вас, трохи у Шумиліна. Ну, одне слово, чи не дуже часто? Ви мене розумієте…

– Все залежить від обставин. Поки справи йдуть добре, начальство дивиться на це крізь пальці. А спіткнетеся – нагадають і випиту чарку. Дуже важливо пити лише з своїми. Із сторонніми лише в разі прямого завдання. І будьте обережні – за столом ніяких службових розмов, навіть, коли вас начальство за язик потягне: воно може зробити це з метою перевірки.

– Спасибі за батьківське піклування.

Клинченко зрозумів: довіряють! Після такої розмови вони з Федоровим стали на крок ближче. В ресторані на нього вже чекав Пецюра.

– Знаю: ти розбагатів. Почастуй старого друга.

І знову вибрав місце під лампою з мікрофонним пристроєм.

Випили по одній, по другій.

– Розкажи, Миколо, про свої успіхи. Кар'єра почалася?

– Розповім, розповім, Богдане, тільки вдома. За столом службових розмов не веду.

– Так я ж про постачання, про твої закупки.

– А це теж, Богдане, комерційна таємниця.

– Яйця вже курей учать, підморгнув Пецюра Федорову. Той, наче не помічаючи,- схилився над тарілкою.

– Ти таки молодець. Не помилився я в тобі. Будуть з тебе люди, – похвалив Богдан Мирославович хрещеника ранком наступного дня, коли, як завжди, одночасно похмелявся і голився.

Але з похвалою думав про нього, видно, не тільки Пецюра. Бо десь через місшь після переходу кордону, коли Клинченко повернувся від Шумиліна та інших з особливо цікавими даними, Філіппов представив його співвласникові ресторану і начальникові абверштелле Грубешув докторові Доллу.

Після кількох ділових запитань Долл подав Клинченкові посвідчення, видане канцелярією генерал-губернаторства на ім'я Миколи Козаченка.