П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Якось Федоров попередив Клинченка:

– Незабаром маємо виконати одну місію. Як тільки абверштелле Прага, якій ми безпосередньо підлягаємо, дасть вказівку – вирушаємо до Берліна для переговорів з його ясновельможністю – гетьманом Павлом Скоропадським.

– Це ще активний штик, і навіть у розвідці? – здивувався Микола.

Федоров похитав головою:

– Між нами кажучи, політичний труп, але його на магаються гальванізувати. Може хто клюне й на таку принаду.

Про все це розповім вам потім докладно. Шеф доручив поінформувати вас, щоб під час переговорів, мій дорогий друже, ви не показали себе невігласом, а, навпаки, ще й ерудицією блиснули.

– Про кращого лектора не мрію, – зрадів Клинченко. Він говорив це щиро. Федоров вважався не тільки в абвері, а й серед емігрантів теоретиком і мало не головним літописцем білокозачого руху.

Вже другого дня Сергій Олексійович десь роздобув і притяг на квартиру до Бойка комплект журналу «Вольное Казачество», який видавався в Празі з благословіння рейхсміністра пропаганди Геббельса.

На території Чехословаччини, в момент її загарбання фашистами, налічувалося понад двадцять білокозачих організацій. Ватажки їх безперервно гризлися між собою за субсидії. А щоб прикрити взаємне шарпання за чуби ширмою ідейності, кожна група й групка проголосили свою програму. Дехто, не мудруючи лукаво, стояв «за веру, царя и отечество», добиваючись повернення на російський трон Романових. Другі придумали «окрему козачу державу», в якій мали б право жити виключно представники «козачої нації». Треті доводили чисто «арійське походження» козаків і проголошували себе найближчими родичами есесівців і самого Адольфа Гітлера.

Прихильники Павла Скоропадського дбали, звичайно, про гетьманську булаву для нього. Та за цю булаву, наче воші за кожух, чіплялися інші претенденти. Найбільш екзотичною постаттю серед них можна вважати Полтавця-Остряницю. Його строкатій кар'єрі міг би позаздрити перший-ліпший герой шахрайського роману. Почавши її юнкером чугуївського- військового училища, він пізніше служив осавулом у Скоропадського. В 1924 році вступив до фашистської партії, потрапив навіть до почту Гітлера й брав участь у «ночі довгих ножів». Зобов'язавшись навернути все населення України до католицтва, заручився згодом підтримкою Ватікану й оголосив себе єдиним законним претендентом у гетьмани.

Коли ж у розкішних шинках і борделях проковзнуло між пальцями римське золото, знайшов Остряниця нове джерело прибутку: став фундатором «українських орденів». За великі гроші самозваний і безпритульний гетьман нагороджував цими «орденами» шукачів аристократичних титулів і блискучих цяцьок на фраки.

Кінчив свою кар'єру Полтавець-Остряниця штатним пропагандистом геббельсівського міністерства пропаганди, спеціалізувавшись на оббріхуванні Радянської України.

Бурю на болоті намагався зняти ще один мисливець на гетьманську булаву, відомий спочатку як Макогон, потім як Маркотун і, нарешті, як граф Розумовський. У життєписі цього триєдиного в одній особі авантюриста було стільки складних лабіринтів, що в них можна було заплутатися навіть володіючи ниткою міфічної Аріадни.

У смутні часи Центральної ради і гетьманування Скоропадського Маркотун знаний був у керівних жовто-блакитних колах, як голова масонської ложі, до якої належали (незважаючи на суперництво на політичній арені) Павло Скоропадський та Симон Петлюра.

Пізніше майстер масонських справ відбув за океан, де одному лише йому відомими шляхами «встановив», що він не просто козачого роду, а ніхто інший, як нащадок останнього українського гетьмана графа Розумовського. Графським титулом спокусилася багата американка. Новоявлений претендент на український престол одружився з нею і відкрив кампанію проти Скоропадського, обвинувачуючи його в «узурпації трона».

Торжество Макогона-Маркотуна-Розумовського тривало, однак, недовго: в німецькій Сілезії виринув ще один нащадок Кирила Розумовського й подав до суду на Макогона за самозванство.

Гестапо й абверу цей балаган на кінець тридцятих років був уже не на руку. Підготовка походу на схід вимагала консолідації всіх антирадянських груп. Гітлерівці вирішили об'єднати білогвардійське козацтво у «Всекозачий союз». На чолі поставили колишнього похідного отамана Війська Донського – генерала Петра Попова, виписаного для цього з Америки.

З українських гетьманів гітлерівці віддали перевагу Павлу Скоропадському. Хоч він себе у вісімнадцятому цілком дискредитував на Україні, зате його вірність кольорам німецького інтервенціоністського прапора – не лишала сумнівів. А те, що ляканий і битий Скоропадський боявся українського народу, наче чорт ладану, ще міцніше прив'язувало його до гітлерівського воза.