П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

– Моє прізвище Клинченко. Микола Романович Клинченко. Я військовий кореспондент газети. Чим можу бути для вас корисним?

– Звуся Богдан Пецюра! По батькові Мирославович, – відрекомендувався, в свою чергу, новий знайомий. І, показуючи рідкуваті кругленькі й гострі, наче кістяні гвіздочки, зуби, розливаючи сморід алкоголю, додав: – Вважайте, що вам пощастило, пане Клинченко! Ви зустріли колегу. Отже, не тільки ви мені, а й я вам можу стати в пригоді.

– Чим саме?

– Ще й питаєте, – щирив свої мишачі зуб'ята Богдан Мирославович. – Майте на увазі, що я у Львові на роджений, вів у газеті відділ міської хроніки. Кращого чичероне, ніж я, вам не знайти.

– Радію такому кваліфікованому провідникові, – вклонився Клинченко. – Коли вже з'ясувалося, що ми газетярі, хотілося б знати, який саме часопис ви представляєте.

Пецюра дістав візитну картку. Жирним курсивом на ній було виведено: «Богдан Пецюра. Редакція часопису «Новий час».

Лише вміння володіти собою допомогло Миколі не показати почуття огиди до власника картки.

«Новий час»!… Заснований полковником Коновальцем, сумновідомим петлюрівським прихвоснем, катом київських робітників, брудний листок цей згодом став у Галичині одвертим рупором гітлерівців у таборі їх жовто-блакитних найманців.

Отже, перед ним був фашист. Досі Клинченко бачив їх тільки на газетних фотографіях. А цей – живий, величає його колегою і пропонує свої послуги як провідник по місту. Було над чим задуматися. Власне кажучі виходів із цього становища він бачив два. Перший: витерти хустинкою руку, яку подавав Пецюрі, і прямо заявити, що з підручними катів знайомства не веде. Другий -тимчасово удати, ніби він не обізнаний з політичним курсом «Нового часу». «Врешті, – думав Клинченко, – чому б мені не поговорити з ним, а потім не висміяти цього панка в гострому памфлеті на газетній сторінці? Хай всі знають справжні думки цих недолюдків».

Але того разу так нічого й не вийшло: прогулятися містом Пецюра відмовився, посилаючись на зайнятість. Свого конфіденціального запитання теж не подав. Домовилися зустрітись завтра о дев'ятій біля «Жоржа».

Микола прождав до одинадцятої. Новий знайомий так і не з'явився. За три місяці, які провів тоді Клйнченко на західних землях України, вони ні разу більше не зустрілися. І, розповідаючи пізніше товаришам з інших редакцій про свої плани, зв'язані з цією зустріччю, Микола завжди промовляв: «От був би вам „фітіль"!».

За рік Миколина доля двічі круто поверталася. Наприкінці тридцять дев'ятого взяли його на роботу в один із столичних райкомів партії, а звідти – в органи державної безпеки.

У цій зовсім новій для себе ролі опинився Клйнченко влітку сорокового року в Чернівцях.

Десь через тиждень після того, як місто залишили румунські бояри, Микола, що жив тут ще без сім'ї, зайшов у ресторан «Шварцер адлер» повечеряти. Прийнявши замовлення, кельнер насамперед приніс карафку молодого вина і сифон содової води для суміші, відомої тут під назвою «шприц».

Микола зробив собі «шприц» і з насолодою ковтнув прохолодного напою. Підняв келих удруге і раптом мало не захлинувся. З-за сусіднього столика на нього якось нерішуче й тривожно дивилися знайомі очі, а з розкритого від подиву рота виглядали мишачі зуб'ята. Таких молодий чекіст не бачив більше ні в кого і саме завдяки їм пізнав Пецюру з першого погляду.

– Колего, – неголосно гукнув Клйнченко і рухом запросив сісти поруч, його дуже цікавило, що цей тип може робити в Чернівцях. Цікавило цього разу професіонально, як контррозвідника.

– Вас би й не варто частувати горілкою, – жарту вав Микола. – Прочекав вас тоді дві години та й пішов шукати іншого чичероне. Скажіть-но, колего, куди ви зникли?

Покликавши кельнера, Клинченко замовив пляшку цуйки – місцевого самогону, який подавався з-під поли.

– Непередбачені обставини, – виправдовувався Пецюра.

– Термінове завдання редакції «Нового часу», – в'їдливо мовив Микола. І додав: – До речі кажучи, знайшов я вашу редакцію, але в ній чомусь застав лише возного, який пояснив мені, що всі панове літератори розбіглися. Кого це вони так перелякалися?

Пецюра дивився на Миколу розгублено: він не розумів, хто ж все-таки перед ним: київський журналіст, погано обізнаний з характером преси, яка виходила у Львові до вересня тридцять дев'ятого, чи, навпаки, людина, яка повністю в курсі справи і одверто глузує з нього. Це, видно, засмучувало Пецюру. Він весь час намагався відійти од розмови про «Новий час» і Львів. Розпитував, як подобаються Клинченкові Чернівці. Та після третьої чи четвертої чарки став сміливішим. І раптом попросив.