П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Микола Клннченко рано зв'язав свою долю з журналістикою. У двадцять, маючи лише семикласну освіту, фабзавуч і три роки слюсарювання, він уже редагував багатотиражну газету на одній з найбільших шахт Донбасу. Нелегко було. Та практичний робкорівський досвід, самоосвіта, добре знання рідного шахтарського колективу виручали завжди.

Професійної журналістської освіта Миколі ніяк не щастило здобути. Коли заходила про це мова, Петро Панасович Кравчук, секретар шахтного партосередку, завжди погоджувався, що з Клинченка таки вийде добрий газетяр. Та досить було заговорити конкретніше, як той же Петро Панасович знаходив десяток причин, через які Миколі саме тепер не можна залишати шахту, і просив його «послужити» ще рік.

– Зате, хлопче, – втішав його старий, – ми тобі таку характеристику видамо на-гора, що тебе і в столичну газету на роботу візьмуть.

Якось Кравчукові зателефонував друг дитинства й однополчанин по громадянській війні – редактор обласної газети, куди Клинченко часто дописував. Редактор покартав у напівсерйозному, напівжартівливому тоні Петра Панасовича, що, мовляв, поводиться егоїстично й недооцінює значення підготовки кадрів для преси. Зумів, видно, редактор переконати Кравчука, що Клинченка слід відпустити на навчання. Восени Миколу прийняли до Харківського комуністичного інституту журналістики.

В 1939 році він як спеціальний військовий кореспондент української столичної газети вже брав участь у визвольному поході до Галичини. Тоді стався епізод, який пізніше переріс в цілу епопею.

Прозорого вересневого дня частини Червоної Армії ввійшли до Львова. На площі Ринок біля ратуші ще роззброювали полонених. Тут лежали гори трофейної зброї, а на широкій вулиці Легіонів, майдані Міцкевича, Академічній уже буяв р-адісно збуджений натовп львів'ян. Під ноги червоноармійцям, на запорошену броню танків, на стволи гармат веселкою лягали квіти.

Визволителі форсованим маршем просувалися далі, на захід. У Львові лишилися тільки комендантська рота і група військових кореспондентів київських газет, до якої входив Микола Клинченко.

Він стояв коло пам'ятника великому польському поетові, допитливо вглядаючись у натовп. Шукав поглядом інтелігентну людину, яка б могла провести до університету, до будинку, де жив і творив Каменяр. Хотілось, якщо не цього ж дня, то принаймні завтра побувати на підприємствах, поговорити з робітниками, відшукати героїв класових битв, на які багата історія древнього міста.

Вийшло все навпаки. Не встиг Клинченко щось спитати, як опинився в тісному колі людей, які з усіх боків простягали йому розкриті портсигари, клацали запальничками, величаючи «пане коменданте», «пане старшино», «пане офіцер» і навіть «пане генерал», закидали його запитаннями – серйозними, наївними і просто смішними. Це була дуже своєрідна прес-конференція, де йому вперше довелося бути в ролі головного героя. Микола захрип, очманів від диму сигарет, які викурив сам і якими чаділи навколо. Зранку він нічого не їв. Нарешті, треба було знайти якийсь притулок, щоб написати чергову кореспонденцію до своєї газети.

Попросивши пробачення, Клинченко вийшов з натовпу і подався в першу бічну вуличку. Вона вивела його до похмурого будинку монастиря єзуїтів.

Тут панувала тиша. Хотів було спитати когось як дістатися до готелю «Жорж», як за спиною пролунало;

– Пане сов'єт, пане сов'єт!

Його наздоганяв невисокий чоловік. Маловиразне обличчя цієї людини привертало увагу хіба що вусиками «а ля Гітлер». Незнайомий був у дорогому плащі з габардину, картатому костюмі, надзвичайно високому капелюсі, головним призначенням якого, мабуть, було створювати ілюзію, ніби власник його вищий на зріст.

Порівнявшись з Клинченком, чоловік зняв капелюх і повільно процідив:

– Даруйте, що називаю вас не на прізвище, не на чин, бо не маю честі знати їх. Слухаючи ваші відповіді на площі Міцкевича, я, в усякому разі, зрозумів, що ви людина обізнана. І збираюсь задати вам одне запитан ня, так би мовити, конфіденціально. Хотілося б таки, нарешті, знати, хто ви такий: міліцай, військовий, урядовець?

Клинченко з височини свого майже двометрового зросту глянув на співрозмовника досить таки неприязно. Йому хотілося нагадати цьому нахабі відоме прислів'я про те, чим є надмірна допитливість. Та цікавість журналіста взяла гору над обуренням. Вперше в житті він чув це чудернацьке звернення «пане сов'єт», вперше зустрів людину, яка збирається задати першому-ліпшому конфіденціальне запитання. «Зараз він запропонує мені порнографічні листівки, і тоді я вже просто вріжу йому все, що думаю про таких типів», – вирішив Микола. Сухо кинув: