Едуард Шторх: Ловці мамутів

Нян мовчки підвівсь і поволі пішов від стійбища.

Мисливці, які лежали на траві, помітили, що Нян пішов без сокири й списа. Це було незвично. Ніхто не покидав табору без зброї, навіть на хвилину. Друзі простежили поглядом за Няном і мовчки перезирнулись.

Нян довго блукав навколо табору, а потім мимохіть дійшов до затоки. Аж там хтось сидить під вільховим кущем! Мабуть, на рибу чигає. Нян байдуже рушив мимо, кинувши погляд під кущ… Та це ж Копчем, один з його синів!

Нян засопів.

Заскочений зненацька хлопець підхопився, та, впізнавши батька, всміхнувся. Нян зупинився.

Батько й син задивилися на блискучу водну гладінь.

Копчем глянув вологими очима на мисливця, який довго був другом матері та його, Копчема, батьком. Проте Нян не мав бажання бавитися з сином і вже хотів був піти далі. Тоді Копчем підійшов до берега й заскиглив, показуючи рукою на воду. І тут Нян збагнув, що стоїть над затокою, де загинула його дружина. Так, це трапилося тут…

А Копчем усе ще показував рукою. Що там таке?

Нян придививсь уважніше, йому здалось, ніби з води стирчить якась гілка. А, може, це…

Нян ступив у воду. Він занурювавсь у багно й відчував, як дрібні бульбашки лоскочуть йому ноги. Забувши про небезпеку, ступив ще кілька кроків уперед. Намацав у воді якісь гілки. Вони залишились тут від ловів на зубрів. Нян кинув їх перед себе, щоб зручніше було йти. Та однак занурювався чимраз глибше й просувався з великим зусиллям.

Копчем побачив, що Няна засмоктує зрадлива багнюка, й теж скочив у воду. Подав батькові довгу гілку, щоб той учепився. Він чинив так не тому, що відчував до Няна синівську любов — так само Копчем допоміг би будь-кому з племені. Тільки до матері почував він прихильність, бо вона змалку турбувалась про нього. За батька ж і за охоронця було йому все плем’я. Копчем був сином племені так само, як Вивірчак, Жучок, Піпляк, Цебик, Шкліба та інші хлопчики й дівчатка. Усі вони знали матерів, але про батьків своїх не дбали.

Копчем поважав Няна, як доброго ловця, що був у племені серед найперших. А коли Нян до того ж іще й Копчемів батько — ну, то тим краще.

Копчемову задуму порушив вигук: «Ніана!..»

Нян ухопив утоплену дружину за волосся й почав підтягати до себе. Та ноги Нянові грузли в багні ще глибше, й він по шию зануривсь у каламутну воду.

Копчем швидко брів до батька, кидаючи йому рятівні гілки. Нянові пощастило схопитися за одну довгу гілляку, й хлопець з усієї сили потягнув батька до себе. Сам він випадком досить певно стояв на в’язці гілок, і це допомогло йому врятувати Няна. Потім вони разом дісталися до берега й поклали мертву Ніану на квітучу луку.

Нян трохи відпочив, а тоді узяв небогу на плечі…

Мамутик гордо поглядає на свою споруду. Вода в криниці знову чиста, й мисливці один за одним стають навколішки й п’ють із свіжого джерела. Всі хвалять Мамутика.

Ловці вже трохи зголодніли. Вони знову сідають навколо вогнища й печуть обгризені кістки. Потім розбивають ці гарячі кістки, з насолодою висмоктують з них теплий мозок і передають жінкам та дітям, щоб ті вишкрібали рештки.

— Го-го-го! — попливла тривожна луна над мисливським стійбищем.

Зненацька посеред табору з’явився Копчем, а за ним — згорблений батько з тілом Ніани на плечах.

Нян поклав утоплену на землю і обвів поглядом плем’я. Він прийшов, щоб поховати свою дружину так, як це личить дужому й славному племені. Ніхто навіть не розпитував, як Нян відшукав її у багновищі.

Ніана була добрим членом племені, а чоловік її — справжнім мисливцем. Ніана й надалі залишиться серед своїх і після смерті братиме участь у їхньому житті. Її поховають у таборовому вогнищі — так вона навіки буде з племенем.

Нян, Вовчий Пазур та Мамутик мовчки взяли тіло жінки й поклали на вогнище. Нян зняв з своєї шиї чудове намисто й кинув біля померлої. Намисто було зроблене з багатьох просвердлених і нанизаних на тонкий ремінчик лисичих та вовчих зубів. Нян двічі обкручував його навколо шиї й завжди пишався такою небаченою кількістю мисливських трофеїв.

Кожен член племені намагався забезпечити собі доброзичливість загиблої на майбутнє. Тому ніхто не підходив до неї без подарунка. На вогнище кидали кремінне знаряддя або дрібні оздоби з черепашок, кісток чи зубів. Дехто приносив із стійбища свої улюблені іграшки — гарні кольорові камінчики, мушлі, куски оленячих рогів, ба навіть чудернацькі окам’янілості, які під час мисливських мандрів викликали в них увагу й цікавість. Все це тепер належало Ніані.