Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення Агафонової М.В.

Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…

— Хто його, Денисе?.. — згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його — оперуповноваженого карного розшуку, — щоб спільно знайти відповідь.

— Він упав, Євгене, — сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.

— Звідки?

— З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.

— Нещасний випадок?

— Ніби, — слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. — У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.

Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.

— Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, — пояснив Денис. — Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й—15 і 7,5 карбованця — пів-імперіала.

— Цікаво. Вперше бачу золоту монету.

— Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? — Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому — біла, замащена з правого боку сорочка. — Зверни увагу…

Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», — подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.

— На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.

— Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?

— Ні, лежав на правому боці, — заперечив Денис. — Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.

— Це його прізвище?

— При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять — дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.

— Коли убився?

— Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі — слюсарюють на машзаводі.

Тополюк мимоволі глянув на годинник— 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять — дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий — не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.

— Ти був на місці події?

— Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, — ледь посміхнувся слідчий.

— Дякую, — Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. — Треба там потовктися, побалакати з людьми.

— Авжеж. — Денис заходився збирати зі стола папери, міркуючи вголос: — Хто він і чому опинився в чужому будинку? Навіщо вилазив на вікно? Не доберу…

— Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…

— Домислів, Євгене, хоч греблю гати, — сказав Бухов, кладучи теки у сейф.

За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».