Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

— Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, — Тополюк присунув до неї альбом. — Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

— Ось Ігор, а це — Аркадій, — показала і звела брови. — А де?..

— Ми взяли карточку Віталія, — заспокоїв її Бухов.

— І ці візьмемо, — сказав Тополюк.

Біронський — буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

— А хто їхні батьки? — поцікавився слідчий.

— Батько Біронського майстер-годинникар, мати — продавець. У Апостолова — обоє інженери.

— У вас є серед старшокласників Кривий?

— Такого прізвища нема.

— А щоб кульгав?

— Теж нема.

— Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… — сказав Тополюк.

— Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, — Морохова мить завагалася і продовжила: — Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.

— Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? — чомусь тихо запитав Бухов.

— На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

— Коли закінчилось у них навчання?

— О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

— У Віталія був портфель?

— Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, — міркував Євген, — вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

— За якою партою сидів Віталій? — запитав Євген.

— Он за тією, біля третього вікна, — кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R — зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

— А де сидять Біронський і Апостолов?

— Позаду.

Тополюк глянув — на парті два точнісінько таких знаки.

— Денисе Єгоровичу, — покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

— Алло Остапівно, подивіться сюди, — запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: — Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

— Оце? — Морохова закліпала повіками. — Не знаю. І хто намалював… — розгублено відповіла. — Я не звертала уваги.

— Мабуть, не першокласники, — докірливо зауважив Тополюк.

— Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, — гаряче заперечила.

— Майно… Знак вам нічого не нагадує? — запитав Бухов.

— Ніби на щось схожий… Та блискавка… — нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. — Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…

Невже знаки малювала трійця? Ні, вони серйозні учні. До речі, який смисл криється в тому R? Євгена неприємно вражала ламана блискавка. Чиєсь легковажне копіювання горезвісного символу. І всім байдуже, мов не бачать… Вони вийшли з класу. Бухов записав домашні адреси Шейченка, Апостолова і Біронського, імена їхніх батьків.

Жили друзі — Віталій, Ігор і Аркадій — у будинках №№ 22, 24 і 26 по проспекту Миру.

Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.

Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник— 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?