Віктор Тимчук: Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? — замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.

Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…

— Все на твій розсуд, Денисе, — озвався Тополюк. — Наш заповіт — йти по гарячих слідах. Згаяний час — відстрочка злочинцю.

— Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, — рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.

Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.

У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак — літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, — написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.

— І тут він, — відзначив Денис. — Прямо тобі візитна картка.

— А може, справді чиясь візитка, га? — висловив Євген припущення.

Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.

Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка — років двадцять — двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, — зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.

— Здрастуйте, — привітався Бухов. — Ми до Шейченко, а її нема вдома.

— Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, — дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.

Оце не пощастило!

— А куди поїхала? Далеко?

— У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… — задоволено похитала кучерявою головою.

— І залишила сина самого? — здивувався Тополюк.

— Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, — охоче пояснила. — Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.

І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась — не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.

— Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, — і Денис подав дівчині червону книжечку.

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.

— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.

— Але ж я зібралася в кіно.

— Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.

— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.

— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.

— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

— Чоловік її помер?

— Згорів сім років тому.

— Згорів? Де?

— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?