Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художник Г. С. Ковпаненко

Рецензент Р. Ф. Самбук

Валентина Гнатівна саме наливала з мідної миски в банку пахуче варення з чорної смородини, коли враз пролунав телефонний дзвінок. Миска хитнулася в її руках, і темна цівка потекла на стіл. Жінка метнулася з кухні в коридор. З кімнати вибігла біла болонка, заскімлила.

— Цить, Білко. Це, напевне, Руслан, — і взяла трубку. — Алло! Слухаю!

— Я вже йду, — почула вона ніби синів голос.

— Ти, Руслане? — Жінка міцніше притиснула трубку до вуха. — Чого так пізно?

— Я вже йду, — повторив той самий голос.

Вона мимоволі подивилася на стінний годинник-хатку. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на восьму вечора. Підійшла до календаря і відірвала листочок. Було сьоме липня, середа.

Болонка метушилася навколо жінки, грайливо хапала за полу халата.

— Зараз прийде Руслан, прийде. Іч, скучила.

Жінка знову наливала варення у банки, потім закручувала їх кришками й прислухалася, чи не шурхотить ліфт.

В кімнаті посутеніло. Валентина Гнатівна сіла перед трюмо й засвітила бра. На коліна їй скочила болонка. Жінка якусь хвилю дивилася в дзеркало, провела пучкою по двох зморшках на лобі й зітхнула. Взялася накручувати біляве волосся на бігуді. Та погляд її щоразу падав на маленький золотий годинник, що лежав серед різної парфюмерії, і жінка подумки, з легким неспокоєм відзначила, що вже десята, а Руслана нема.

Стурбовано вийшла на балкон. У будинку навпроти рясно світилися вікна. Коло під'їзду, біля вузької лавиці, гомонів гурт підлітків.

— Русла-а-ан!.. — гукнула, й відлуння покотилося по землі.

— Його тут нема! — озвався хтось із двору.

Вона оглянула широкий двір між будинками, аж до зупинки трамвая, але ніде не помітила постаті сина.

Так пізно він ніколи не повертався з тренування.

Ні в десять, ні в одинадцять, ні опівночі Руслан не прийшов.

Вранці також його не було.

Не було ні в лікарнях, ні в міліції, ні у знайомих.

П'ятий день я жив уже в обласному місті на півдні України. Сталося це, мабуть, не без допомоги Великошича, якого призначили прокурором району. Очевидно, його попросила моя мати. Вона знала, як важко мені тепер після викриття вбивці мого батька. А тут ніщо не нагадувало про ті події трирічної давності.

Перше завдання від Скорича, мого теперішнього безпосереднього начальника, я хотів виконати якнайкраще.

Покладав надію на потерпілого Зеленяка, який лежав у лікарні зі струсом мозку. Мені дозволили зустрітися з ним. Їхав тролейбусом, розглядав будинки по обидва боки дороги, запам'ятовував назви вулиць, прямих, мов стріла. Місто остуджував солонуватий вітер з лиману, такий приємний у цю липневу спеку. Вже п'ятий день — і ні краплини дощу. Дощ у цих краях майже дивина.

Жадібно придивлявся до всього, вслухався в говірку людей, прагнув якнайшвидше пізнати місто і його мешканців, щоб не почуватися тут чужаком.

На кінцевій зупинці тролейбуса вийшов, перетнув перехрестя вулиць і скоро опинився перед розчиненими зеленими ворітьми. За ними виднілося просторе тінисте подвір'я, а поміж дерев прозирали світлими плямами стіни корпусів.

Дороговкази з написами вивели мене без зайвих розпитувань до хірургічного відділення. У тісному коридорі, перед квадратним віконцем у дверях, стояло декілька відвідувачів із целофановими торбинками. Пояснив черговій, що я з міліції, і попросив її покликати лікаря Самойлюк. Обхід ще не починався. Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима, тихо мені говорила:

— Струс виявився неважким, але все одно не втомлюйте його. З головою жарти погані. Ось історія хвороби Ігоря Зеленяка.

Я погортав її і дізнався, що йому 24 роки, працював токарем на суднобудівному заводі, хворів грипом, ангіною, свинкою.

Згадав, як у дитинстві з нетерпінням чекав появи живого поросятка, що мало вигрітись, мені здавалося, у мене в компресі на горлі,