Дмитро Безверхній - Життя було вчора

Сьогодні Раїса почувала себе просто чудесно. Нарешті оклигала після грипу, повернула втрачені сили. Готова до рішучих дій та змін, бо ж саме це їй напророкували зірки в гороскопі улюбленої ранкової телепередачі. Й вона не опиратиметься долі. Усе пройде вдало. Жінка допила свою гіркувату каву й із задумою походжала квартирою в пошуку ідей до тих от змін.

«Ну звичайно ж! Велике весняне прибирання. – Мовила вона, із палким азартом дивлячись на шафу з одягом. – Але не банальне. Брудні вікна, павутина в закутках почекають. Зробимо як… де то там, в Іспанії чи Італії… а може то Мексика, хоча навряд… коли викидають старий непотріб. Але через вікно небезпечно. Сходового майданчика цілком вистачить. А потім прийде Юрчик і ми разом усе знесемо до смітників. Хоча ні, краще роздати бідним. Якраз перед подругами похвалюся! Ох, яка ж я вигадниця», – тішилася Раїса з самої себе.

Вона дістала з-під дивану старі дорожні валізи й почала туди скидати увесь непотріб, що, причаївсь на полицях, в шафах, кутках, коробках, скриньках її захаращеного помешкання.

«Оселя стане світлішою. Наповниться… як вони там в програмі казали… позитивною енергетикою, і зміни прийдуть самі собою. Ось закінчу з цим і піду куховарити. Зготую для Юрка розкішну вечерю. Влаштуємо романтік… Яка ж я, все таки, молодчинка!»

«Ще кілька сходинок і вдома, – Юрій важко зітхав підіймаючись на сьомий поверх. Ліфт не працював, і він, добротний тілом чолов’яга, мусив плести ноги брудними сходинками вгору, – бісові ремонтники, не можуть вчасно полагодити ліфт, а ти тут мучся. Сьогодні явно день не із найкращих. Шеф лютує, виплати затримались, ще й та мала дурепа телефонує цілий день. Спершу ніжності та лестощі, а тепер, мовляв, купи «діамантик-шубу-хочу-в-ресторан-заправ-авто…» бо розповім твоїй дружині, що геть не всі блага успішної роботи йдуть у рідний дім. Набридла. Навіщо тільки повівся на цю молоду тупеньку ляльку. Треба з нею кінчати… Х-у-х, – видихнув, – майже прийшов.

Чоловік довго дивився на гору речей перед дверима власного помешкання: купи валіз, із яких виглядали деякі його речі, якісь сухі квіти, розбитий посуд, фіранки з кухні…

«Невже вона й справді наважилась усе розповісти Раїсі. А ця, бачу лютує, навіть речі вже встигла зібрати й викинути… Ну що за день. Недарма в гороскопі писали про проблеми. Отже, кінець».

Він взяв кілька валіз і, важко ступаючи, попрямував сходами вниз, не зваживши, що ліфт уже працює.

На роботі сказав, що захворів і нуджуся в постелі з пом’ятим простирадлом, у компанії позавчора підхопленого грипу. А її, натомість, переконав, що попрацюю сьогодні вдома, і навіть спробую встигнути зготувати для неї скромну вечерю, розігрівши у мікрохвильовій печі зварений нею ж суп. Час вибиратися з ліжка. Востаннє вдихнути запах її парфумів, що невидимим слідом залишився на подушці. Тепер, ось зараз, в тихій одинокості порожньої квартири, я врешті відважуся на цей вчинок… Було важко. Було складно. Але буде іще складніше, якщо передумаю… Вона, здається, вже пішла, секунду тому, зачинивши за собою вхідні двері. Нарешті. Утім чомусь довго вовтузилась на кухні – я чув – хоча то явно не її улюблене місце.

Головне зібрати всі речі, аби не довелося більше сюди повертатися. Скласти сорочки… змотати в овальний циліндр краватки… забрати шкарпетки з сушарки… знайти в цілій горі шматтяного непотребу старі потерті джинси, котрі їй так подобались, що вона навіть кілька разів брала їх одягати на прогулянки з подружками. Проте джинси так і не знайшов, але то не біда.

Вийшов на балкон викурити сигарету, востаннє струшуючи попіл у землянисту чорноту горщика, у якому вона вирощуватиме свої улюблені пахучі п’янко-медові петунії, поливаючи їх кожного ранку недопитим чаєм.

Здається все, нічого не зосталось. Вийшов за поріг і згадав, мимохіть глянувши на стосик газет у поштовій скриньці сусідів, про те, що не залишив послання. Короткого «Прощай, я більше не повернусь…», яке наготував іще вчора, сховавши в кишеню штанів, бо кишені мої вона ніколи не перевіряла, як це любили робити всі інші до неї. Залишилось лише прикріпити його маленьким магнітом до холодильника й піти…

Здавалося вічність стояв на порозі, між двох рішень, між двох вчинків, двох життів.

«Що я накоїв, – думалось тоді, – вона ж готує неймовірної смакоти суп, заварює ромашковий чай, яким поливає петунії у себе на балконі (в цій орендованій квартирі), ніколи не перевіряє моїх кишень… І, мабуть, я її кохаю…»