Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

— А далі… — Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. — Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити — мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?.. Що я міг йому порадити? Чужа сім'я — темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… — Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. — Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…

— Він бреше! Бреше! — схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

— Сядьте! — владно наказав Скорич. — Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

— Я кинувся до Руслана — мертвий… Що я пережив… — Тренер заплющив очі і зітхнув.

— Навіщо ж ви?.. Адже це злочин — сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

— Злякався, — Радутний гірко посміхнувся. — Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

— Бреше… бреше… — затято шепотів Табурчак.

— Звідкіля ви знаєте Кисюру? — запитав я.

— Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, — пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

— Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, — замислено мовив майор. — І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

— Завдяки Шулешко, — додав я. — Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

— Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус — це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, — забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше — галасували діти. Вони грали у «пекаря» — ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

— Денисе! — гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

— Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

— І скільки разів ти поцілив? — запитав його.

— Одинадцять, — не без гордості відповів.

— Ого! Молодець! — похвалив. — А горло ще болить?

— Трохи дере, коли ковтаю. — І він ковтнув слину.

— За що той дядя дав тобі карбованця?

— А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, — охоче відповів і засміявся. — Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.