Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

— З Кисюрою все гаразд, — і згадав: досі не розповів Скоричу, хто така базарувальниця. — Сьогодні я викликав на бесіду Табурчака, ту жінку, яка продає насіння на його вулиці, і Шулешко.

— А навіщо… ту жінку? — здивовано запитав.

— Ви знаєте, хто вона? — Я переможно дивився на майора. — Табурчакова мати! Рідна!

— Мати Табурчака?! — аж підвівся майор. — Але ж ви казали — він сирота, виховувався у дитбудинку…

Я все йому розповів. Дмитро Юхимович уважно слухав, киваючи головою.

— Да, все ж недарма ви попрацювали, — підбив підсумок моєї роботи. — Примирити сина з матір'ю після багатьох років неприязні — неабищо. А як з хлопчиною?

— Нічим хвалитись, — похмуро відповів. — Я впевнений, що ні Табурчак, ні Шулешко його не сховали. А ось… — поклав перед ним анонімного листа.

Майор прочитав його і… мовчав. Зненацька мене осінило: Дмитро Юхимович терпляче, поступово, крок за кроком підштовхував мене до кінцевої мети, поволі виводив, наче незрячого, на вірний шлях розшуку. Як це я відразу не второпав?! Виходило, десь я помилився.

— І що робив Кисюра, коли ви показали йому цю писульку? — запитав майор.

— Образився, не схотів зі мною говорити.

— А ваша думка?

— Спершу хотів пошукати на дачах, а потім… Словом, мені здається, хтось прагне завести розслідування в тупик, відвернути від себе увагу, — виклав Скоричу свої міркування.

— Вірно, — погодився майор. — Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

— Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, — випалив поспішно.

— Отож постає питання: кві продест? — нарешті глянув на мене майор.

— ?!

— Кві продест? — посміхнувся він. — Тобто по-латині — кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

— Є, звичайно. Лист — підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, — відверто признався. — Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

— Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, — доброзичливо порадив. — Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест — кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?..

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

На сірому розпеченому бетоні сиділо густенько рибалок: діди і підстаркуваті, молодики й підлітки, натоптуватий дядько у тільнику, навіть одна жінка, огрядна, в зеленій панамі й голубій сукні. В кого ж спитати? І що це вирішить? Підтвердяться розповіді Радутного й Микичура, ну і, можливо, хтось із рибалок бачив, як Руслан вийшов із швертбота. Втім, воно й не суттєве, бо школяр після тренування дзвонив.

Дзвонив… І вже вкотре той дзвінок наче вимуровував переді мною стіну, об яку розбивалися всі мої припущення. Він безжально спростував начерки моїх версій. Щоб не мучило власне сумління, я підійшов до рибалки — статечного чоловіка в поношеному сірому костюмі. Зазирнув у його бідончик — там ворушилися лискучі продовгуваті рибки.