Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

— Табурчак! — я замахав рукою. — Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Пішла… — протягло відповів.

— Куди? — мені чомусь здалося — покинула його.

— У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, — пояснив. — Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах — безнадія.

— Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

— Ні, пізніше, — обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

— Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, — м'яко зауважив. — Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

— Почекайте мене тут, — сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. — А вас підвів подарунок Шулешко.

— Як підвів? — не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

— Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, — і не без задоволення сказав. — Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

— А ви єхидна людина, — неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

— Не завжди. — Я встав. — Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.

— А, це ви, — подав руку. — У вас ніяких новин?

— Поки що — ні, — я з інтересом розглядав кубки і вимпели. — Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.

— Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, — зніяковів тренер. — Зараз підготуємо швертбот.

— Не треба. Ми своїм катером, — відмовився від його послуг.

— Гм, своїм… — ніби сторопів, та за мить опанував собою.

— Шкода. Під вітрилом — неповторне враження, а коли ще вперше… — і мрійливо заплющився.

— Якось виберусь, — пообіцяв йому. — Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

— Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, — запросив столяра.

— Ви серйозно? — не повірив. — З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

— Наздоганяйте нас, — кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

— І навіщо відривати його від роботи? — здивувався з осудом. — На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

— Встигне, — заспокоїв тренера. — Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

— Павле Трохимовичу, знайомтесь, — кивнув на інженера. — Це — Вадим Іванович, батько Руслана.

— Ра… Радутний, — збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.