Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.

Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не спало на думку?! Адже лише вчора вчинено напад на Зеленяка. Вчора… Я нетерпляче гортав телефонний довідник… Ага, ось бухгалтерія…

— Слухаю вас, — відповів здавлений чоловічий голос.

— Це з міліції. Ви сьогодні видавали на заводі платню?

— У десяти цехах. Останній день, — чоловік стримував кашель.

— І другій зміні теж?

— Аякже.

У мене з'явилася надія ще сьогодні зустрітися з Хрипливим.

Наш гуртожиток стояв на високому березі лиману. Мені подобалось сидіти біля вікна своєї кімнати, звідкіля видно було верховіття дерев парку. За деревами синіло плесо з човнами рибалок, снували білі вітрильники, шугали, припадаючи до води, сизі чайки, і далі, здрібнені віддаллю, мріли біля причалів порту кораблі.

Після роботи я походив по вулицях, прилеглих до заводу, хотів визначити, як вони освітлюватимуться вночі. Нетерпляче чекав заходу сонця. Воно поволі сідало за обрій, щохвилини зменшувалося, поки не залишився рожевий окрайчик, який потримався якусь хвилю і зник, наче м'яко увійшов у землю, а в тому місці забагрянився небосхил, поволі згасаючи.

Близько півночі дістався до суднобудівного заводу і зупинився поблизу перехрестя вулиць Гарматної і Військової. Як і передбачав, лише подекуди горіли ліхтарі, тьмяне світло вихоплювало з темряви окрайки парканів, дерева і бруківку. Навколо — жодного перехожого. Вирішив пройтися Військовою. Грабіжник повинен заздалегідь вибрати місце засідки, де чекатиме свою жертву. Та на Військовій нічого підозрілого не помітив. Та й де тут сховаєшся? Хіба що за стовбурами платанів.

На Гарматній за рудою будкою ремонту взуття — нікого. Став у кінці вулиці. Вона виходила на проспект Леніна. Неподалік, біля аптеки, де зупинка автобусів, невеликий гурт людей. Непоспіхом пройшов до перехрестя. Подумав, що саме Гарматна найзручніша для грабіжника, бо є куди тікати — у автобус… Зупинився під акацією. Звідси добре проглядалися вулиці: навіть бачив, мов у кінці тунелю, відтинок проспекту, в якому мигтіли авто, тролейбуси і автобуси.

Терпляче чекав, коли вже не буде перехожих і з'явиться той, один.

Охопив сумнів: а може, він вибрав іншу вулицю? Адже їх немало навколо заводу. Проте на цій був шлях для втечі — зупинка… Згадав, що вулиця Дунаєва теж виходила на проспект Леніна. Аж повеселішав. Це непогана версія. От чи підтвердить її Хрипливий?

Знову трамвай. Зупинився. На тротуар скочив невисокий оцупкуватий хлопець у білій сорочці.. Пішов по Гарматній. Сам. У мене прискорено забилося серце. Почекав, поки хлопець відійшов подалі, і рушив за ним, ховаючись за стовбури платанів. Він поминув будку ремонту взуття і… зник, ніби провалився крізь землю. Я прискорив крок, лаючи себе, що не стежив за перехожим з протилежного боку вулиці. Тоді б не заважала мені ота будка.