Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Я пройшов мимо гастроному, хлібного магазину, книгарні, аптеки. Порівнявся з школою, на подвір'ї якої вишикувались діти в піонерській формі. Мабуть, Руслан тут вчився і в якомусь класі стоїть його парта. А мати щодня бачить школу… І вже три дні нема сина. Я уявив жінку, яка в самотині прислухалася до кроків на сходах, чекала, що от-от теленькне дзвінок у коридорі чи телефон, але у квартирі панувала тиша, а мати скрізь натрапляла на речі сина, і вони нагадували, нагадували…

Все ж іноді жорстокими бувають діти, не думають, скільки горя завдадуть найрідніщим людям необачним вчинком, словом. Чотирнадцять років… Підліток. Найважчий вік. Бо характер мов скресання льоду на річці: здиблюється, ламається, кришиться і несе, несе…

Напроти, через вулицю, будинок, в якому жили Табурчаки. Я пішов повільніше і поглянув на вікна.

— Купуйте насіння, молодий чоловіче, — прошепелявила до мене жінка, що сиділа на ослінчику під старою акацією.

Біля неї, на газеті, лежала сіра торбина із соняшниковим насінням. Воно, добре підсмажене, смачно пахло, наче в олійні. Жінка набрала повну склянку й дивилася на мене. На її одутлому обличчі кривилась улеслива посмішка. Лузати насіння я любив, але мені більше подобалося гарбузове, напевне тому, що в голодні повоєнні роки мама затирала ним, замість сала, борщ, присмачувала картоплю.

— Іншим разом, — пообіцяв жінці, одягнутій в якесь блякле плаття і старі коричневі туфлі.

— Я вас тут уперше бачу, — сказала, намагаючись не шепелявити.

— Невже? — удав здивування.

— Еге, я знаю майже всіх, хто сюдою ходить, — похвалилась, і я помітив, що в неї не було двох передніх зубів.

— І школярів?

— Атож. Вони мої постійні клієнти.

Респектабельне слово «клієнти» аж ніяк не пасувало до її зовнішнього вигляду, і я подумав, що вона не завжди була базарувальницею. Проте її повідомлення взяв до уваги.

Перейшов на протилежний бік вулиці, обминув дев'ятиповерховий будинок і потрапив у безлюдний двір, в якому зрідка росли молоді платани. Уявив, що ввечері двір наповнюється дитячим гомоном, а в альтанці, обплетеній диким виноградом, чути різкий стукіт доміно.

У списку мешканців, що висів біля першого під'їзду, відшукав прізвище Табурчак. Так і є — квартира 23. У поштових скриньках біліли газети. Лише у двадцять третій порожньо. Зайшов у ліфт, і він повільно підняв мене нагору.

З власного досвіду знав, як важко вести справи, які стосуються матерів і дітей. Таке розслідування вимотувало душу й залишало по собі неприємний осадок незбагненної провини. Тому я сподівався: в цьому випадку йтиметься про примхи підліткового віку і через день-два з'явиться Руслан.

На площадці перед ліфтом тихо. Подзвонив, у квартирі мелодійно теленькнуло і почувся заливчастий гавкіт. Відчинилися двері. Мені до ніг метнувся білий маленький песик, збуджено застрибав навколо, заскавулів. Я підвів голову й подивився на жінку, що стояла у дверях.

— Я з міліції, — пояснив. — Інспектор карного розшуку Загайгора.

— Заходьте, — Валентина Гнатівна поступилася, пропускаючи мене до напівтемного коридора.

Переступив поріг і відчув, наче в коридорі є хтось третій — мигнула у присмерку чиясь тінь. Може, приїхав із відрядження Русланів батько? Озирнувся — й побачив у тьмяному прямокутнику дзеркала себе.

У кімнаті, застеленій гарним зозулястим паласом, була тахта, невеликий барвистий килим над нею, сервант, стіл, телевізор, бра, трюмо… Жінка зупинилася біля вікна, де на підвіконні стояв сірий телефон. Песик скрутився калачиком коло ніжки тахти, поклав на лапи кудлату голову й завмер.

— Сідайте, — запросила.

Я сів на стілець поруч із столом і глянув на жінку. Вона була тендітна, з пишним волоссям кольору перезрілої соломи, якого, напевне, кілька днів не торкався гребінець, її постать, змарніле лице, великі очі, підведені півколами синців, вражали скорботою, відчаєм, безнадією. Це був цілий згусток материнського болю.

— Його ще нема, — мовила тихо. — Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

— Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, — сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

— А вона знову грає, — пошепки мовила Табурчак.