Віктор Тимчук: Свідків злочину не було

— Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.

— Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?

— Навряд, — заперечив Скоричу. — Зважте, Дмитре Юхимовичу, — він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.

— Переконливо, — скупо посміхнувся майор.

— І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.

Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову десь не з'явиться. А коли він «гастролер»? Зупинився лише на добу в місті, вчинив розбій, і вже давно й слід його прохолонув…

— Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…

— Недалеко, Арсене Федоровичу, — здогадався Скорич, що я мав на увазі. — Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.

А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.

— Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, — сказав майор. — Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.

Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:

«ЗАЯВА.

Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.

Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2–13–37.

Табурчак Валентина Гнатівна ».

Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.

— Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, — сумно мовив майор. — Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.

— Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?

— Він у відрядженні. Отже, ще нічого не знає.

— А не міг Руслан непомітно пробратися на корабель? — висловив припущення.

— Ні, перевіряли, — заперечив майор. — І того дня діти ні в які аварії не потрапляли, — випередив моє наступне запитання.

— А якщо хтось збив його машиною і забрав… ніби у лікарню, а насправді вивіз за місто, десь у ліс, річку…

Скорич потер перенісся.

— Все може бути, Арсене Федоровичу. До речі, нам нічого не відомо з життя хлопчини, про сім'ю, в якій він ріс, його друзів. Розберіться, — сказав майор. — Чи впораєтеся з обома справами? Вони чимось схожі.

Я посміхнувся, бо вони справді схожі між собою тим, що в обох немає вагомих фактів.

— Хоч і два зайці, але треба вполювати обох, — відповів без ентузіазму.

— От і гаразд. Тримайте мене в курсі розшуку. Як наша спека? — спитав, коли я вже виходив.

— Звикаю, хоч і смажить так, що до п'ят дістає, — спробував пожартувати.

У своєму кабінеті я поклав перед собою свідчення Зеленяка і заяву Табурчак. Чи хтось із дільничних інспекторів повідомить про Хрипливого? За що ж зачепитися? День отримання платні… Коли місцевий, то… або його друзяки працювали на заводі, або він сам там працював. А може, випадково дізнався…

Глянув на заяву Табурчак. Привертали увагу дзвінок сина й те, що батько у відрядженні. Виникало багато запитань, але я ще не зустрічався ні з Руслановою матір'ю, ні з тренером. Тому не поспішав з припущеннями, бо мав лише один факт — дзвінок. Не хотілося вірити, що з підлітком трапилася біда. Мабуть, образився на батьків і вирішив помститися, щоб понервували трохи. Або кудись поїхав і не попередив… Щоб довго не сушити собі мізки, я набрав номер телефону Табурчак.

— Слухаю, — озвався приглушений жіночий голос.

— Добрий день, Валентино Гнатівно. Це з міліції, капітан Загайгора. До котрої години ви будете вдома?

— Я всі дні вдома… чекаю… Ви скажіть… Руслан…

— Через півгодини я прийду, — і поклав трубку.

Зійшов з трамвая на зупинку раніше, щоб пройтися вулицею, де виріс Руслан. Дев'яти- і п'ятиповерхові будинки, безперервний потік машин, трамваї, перехожі — звичайна вулиця неподалік від центру міста.