Віктор Тимчук: Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— За того хлопця? — сумно запитала жінка.

— За нього.

— Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

— А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

— Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, — вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

— Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? — поставив перше запитання Бухов.

— Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко — Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

— Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, — погодився Тополюк.

— Звичайно, — кивнула господиня. — Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, — сумно мовила Ольга Кирилівна.

— І він часто тут з’являвся?

— Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

— А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

— Дивне ім’я, — спроквола проказала. — Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

— Султан, імператор, король, мулла… — підказував Бухов.

— Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» — повторював Євген подумки і нараз випалив:

— А не шейх?!

— О, шейх! — зраділо підхопила господиня. — Шейх!

— А де Римма працює? — запитав Бухов.

— Вчиться в десятому класі.

— У якій школі?

— Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

— І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

— Це чоловіка, що припадає на ногу?

— Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

— З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні — пив квас.

— О котрій годині?

— Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, — всміхнулася Ольга Кирилівна.

— А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

— Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять — двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

— Ви б його впізнали? — запитав Тополюк.

— Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

— Часом не мешканець цих будинків?

— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.

— Римма зранку ходить до школи?

— Еге.

— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

— Завжди, — відповів Бухов.

— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було — стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.

— Може. А золота монета?

— Теж загадка.

— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.