Віктор Тимчук: Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Двір затишний — з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці — переважно немолоді жінки.

— Он звідтіля, — кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

— З прокуратури і міліції? — здивувалась одна. — А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

— Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, — ображено зауважила друга. — Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

— Горе, яке горе для батьків, — скрушно мовила третя.

— І часто він сидів на підвіконні? — запитав Бухов. — Як його прізвище? Де живе?

— Не знаємо, не наш він.

— А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

— Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

— Яку Римму? — зацікавився Євген.

— Полякову, з п’ятого поверху.

— Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…— Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

— Римма зараз вдома? — запитав Денис.

— Ми сьогодні не бачили її.

— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.

— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.

— Такого прізвиська не чула і кривого…

— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.

— Коли?

— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.

— Кривий і з ціпочком.

— А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

— Ну, що там? — Бухов очікувально дивився на Тополюка.

— Нічого.

— Ходімо в під’їзд, — сказав Денис.

У списку мешканців — Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

— Розшифрував «Р! Я Т Л!»? — поцікавився Бухов.

— Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», — відповів Тополюк. — Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

— А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею — зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі — на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

— Зручно вилазити, — зауважив Денис.

— І триматися можна добре, — додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої — на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

— Ви до Полякових? — звернулася до них.

— Еге, хотіли поговорити з Риммою, — сказав Євген. — Це слідчий прокуратури Бухов, а я — оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.