Едуард Богуш: Одного разу в Лозовому

Якщо подивитись на нашу дорогу з борту літака, то вона буде прямісінька-прямісінька, наче стріла. Саме такі гарні траси ще за радянських часів прокладали за наказом військових. І було це приблизно так. Років через десять після Великої Вітчизняної війни один поважний військовий начальник, прискіпливо дивлячись на мапу нашого району сам себе спитав: «А як це наші танки можуть швидко потрапити із залізничного пункту «А» до стратегічного пункту «Б»?» Обійшовши навколо столу двічі чи тричі, він вигукнув: «А ось так!» і проклав олівцем прямісіньку лінію від точки «А» до точки «Б».

Згодом цю лінію включили до плану стратегічної перебудови країни. Таким чином, наприкінці шістдесятих років двадцятого століття біля села Лозовий Яр, а точніше, за півтора кілометри від нього, проклали гарну бетонну дорогу. І дай Боже здоров’я тому начальнику, бо забуте усіма радянськими п’ятирічними планами село Лозовий Яр почало розквітати.

Але по-справжньому селянам Лозового Яру поталанило не один раз, а двічі. Бо, по-перше, усі селяни відтепер за будь-якої погоди могли їхати до районного центру і навіть до Києва та продавати там все, що може виробляти їхнє приватне господарство, а по-друге, повторюю, дорога пройшла не через село, а поруч із ним, тобто не зачепивши ані городів, ані садів цього благословенного краю. Скажете, що ж тут такого? А не всім так пощастило, як лозовчанам. Наприклад, у селі Бичкове, що на двадцять чотири кілометри на захід, дорога перетнула село впоперек. Мало, того що одинадцять дворів перенесли з центру на околицю, та ще й ті, хто залишився на своїй садибі, звикали до повсякденного гуркоту машин, які вдень і вночі перетинали село.

Взагалі, можна було прокласти дорогу і краєм села Бичкове. Стратегічні плани від цього зовсім не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лінію великого військового начальника? За тих часів про таке навіть думати боялись, не те що говорити.

І це ще не все. Дорога перетнула не тільки село Бичкове, але й русло маленької річки Білявки, що була західним кордоном Лозового Яру. Тобто річкою це болото називали тільки старі люди, яким ще їхні діди розповідали, що начебто колись, ще за царя Миколи Білявкою тягли невеличкі баржі, і буцімто на цих баржах сюди возили пісок та цеглу для будівництва, а вивозили пшеницю та буряки.

Кожен, хто приїздив до Лозового Яру, завжди ввічливо слухав байку про судноплавство Білявки, але дізнавшись від сільських рибалок, що у найглибшому місці Білявки буде не більше, ніж по груди доярці Ганні, починав у цьому сумніватись.

Чому саме Ганні Білявка сталась по груди? А тому, що у віці вісімнадцяти років Ганна дізналась, що її Опанас, якого вона чекала з армії, до рідного села більше не повернеться! А прямісінько з військової частини де він проходив строкову службу поїде до міста Одеси, де має намір вступити до морського училища, і після його закінчення плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собі звичайна новина для всіх інших стала горем для молодої та квітучої дівчини Ганни. А тому пішла вона топитися у Білявку.

Ходила Ганна по ній, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше місце, та так його і не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутої дівчини, і Ганна вийшла на берег, то кілька хлопців, які вудкою гнобили дрібного карасика, помітили, що плаття Ганни було вогким і прозорим тільки до середини грудей. Ось у такий простий спосіб селяни і дізнались, якої глибини є Білявка.

Потім, років через шість після цієї події, Семен із тракторної бригади, але не той Семен, що потім став головою сільради, а той, що з матір’ю жив у дальньому кутку села біля пасічника діда Михайла, вирішив поставити сітку на рибу та запросив Ганну показати йому, де знаходиться найглибше місце на Білявці. Ганна охоче визвалась допомогти. Піймав тоді Семен рибу чи ні, достеменно не відомо, але у вересні того ж року Семен і Ганна побралися та стали жити разом.

Та справа не в тому, що Ганна з Семеном побралися, а в тому, що хоч і течії в цій річці ніхто не бачив, а через сім років Білявка, яку нова дорога перетнула впоперек, таки розмила цей дорожній насип.

Ще з початку, коли пустили дорогу, селяни помітили, як рівень води в криницях Лозового Яру став падати. Почухали хлопці потилицю, а куди подінешся, стали додавати круги у колодязі, щоб знов дістатися до води. І ось, коли майже все село на півтора-два метри заглибило свої криниці, навесні Білявка розмила дорогу, і рівень води знову поновився.