Едуард Богуш - Одного разу в Лозовому

Понаїхали з Києва різні комісії та почали вивчати, який біс тут оселився. І що ви думаєте, з’ясували? Білявка – таки річка, а не болото! Позакладали будівельники під дорогу прямокутні бетонні труби, вмурували їх як слід, і закатали нову дорогу. Але все одно з того часу і дотепер на узбіччі майже всієї дороги, що іде од Білявки і до повороту на Лозовий Яр, вузькою смужкою кожен рік з весни і майже до липня стоїть вогка багнюка, де панують жаби та вужі.

А навіщо я це розповідаю? Так, тягну час. Бо ось-ось на дорозі, про яку я вам стільки напатякав, повинен з’явитись головний герой моєї розповіді Василь Шибко. Він, бідолашний, майже десять років не був удома. Вештався по чужих краях та так загулявся, що батьки і слід його загубили. І от, нарешті, з першої ж нагоди Василь рушив додому, бо хай там як, а своя хата це той корінь, який прив’язує людину до Землі-матінки. І будь ти хоч вченим, хоч воїном чи дослідником космосу, але як нема тобі куди повернутись після мандрів та завоювань, як нема кого пригорнути до серця, нема кому показати досягнення чи передати спадок – все твоє життя марне і сенсу в ньому нема аж ніякого. Досвід і здобуток розтягнуть чужі люди, а Господь подивиться на тебе, як прийматиме у лоно своє, і скаже: «Що ж це ви, дядьку, танцювали, танцювали і не вклонилися?»

О, нарешті! З’явився старенький ГАЗон, який везе нашого героя додому. Ця машина ще та машина. Не одного голову колгоспу пережив цей ГАЗон, поки не потрапив у руки Миколи, давнього друга Василя. Але за машину іншим разом, бо герой мій вже під’їжджає.

Вони зустрілись на вокзалі в Прилуках, коли Микола вантажив добрива. Хлопці привітались, як давні друзі. Дорогою згадали старі часи: і як до армії коней пасли, і як парубкували, дорослішали, і про те, що робили, як стали дорослими. Але теми відсутності Василя та його мандрів не торкались. Бо за зовнішнім виглядом та поглядом друга Микола відчував, що це болюча тема, і тому, як тоді казали, не став пхати свого п’ятака. Надто видатною постаттю колись був Василь у цих краях. Микола хоч і був на півтора роки старшим од Василя, але саме Василь був ватажком їхньої парубочої банди. У чоловіків стосунки отамана і козака – це святі стосунки, і проносяться вони крізь все життя, звичайно, якщо отаман заслуговує на таку повагу.

Не доїхавши метрів триста до повороту на село, ГАЗон рипнув гальмами і зупинився.

– То, може, додому підкинути? – запропонував Микола.

– Ні… Хочу полем, навпростець. За землею скучив, та й обдивитись треба що до чого.

Василь стрибнув на узбіччя і перед тим, як грюкнули двері, попрощався.

– Привіт дружині! Ще побачимось!

Римнув мотор, і ГАЗон поїхав далі.

Відтепер Василь вже не поспішав. Була середина червня, стояли ще зелені, дбайливо засіяні поля. Від Білявки та придорожньої калюжі несло болотом, а з поля стиглою травою. Це були запахи його дитинства. На мить згадались друзі, дні і ночі, проведені на Білявці. О, як йому цього не вистачало всі ці десять років!..

Сказати, що Василь став іншим, то ні. Той самий зріст метр вісімдесят чотири, стрункий та гнучкий стан із потужними плечима, хіба що рання сивина побила його чорняві кучері, але очі… Так, очі, які раніше дивились на життя впевнено и навіть грайливо, тепер були втомлені і напружені. Він і досі не міг повірити, що всі ці негаразди, пастки і випробування, які дістались на його долю, тепер позаду.

Ось і зараз Василь стояв майже спиною до дороги, але боковий зір автоматично зафіксував появу легковика. Не обертаючись на дорогу, той самий зір зафіксував, що за кермом жінка, поруч дитина, на задньому сидінні стара бабуся. І яке йому діло до цих людей? Війна, розвідка, полон, втеча все було позаду, але звичка бачити, що діється навкруги, залишилась.

Василь зачекав, доки легковик проїде, і тільки потім рушив. Він взяв трохи праворуч, де був перехід через калюжу. Кожен камінчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що відбився в болоті, були його, рідними і до болю своїми. Василь помітив на березі велику зелену жабу. Жаба грілася на сонечку. Круглі жаб’ячі очі уважно стежили за кожним рухом незнайомця.

– Що, зелена, впізнаєш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньої подруги. Але жаба ніяк не реагувала на дружнє звернення і продовжувала сидіти, лупаючи очима.

Поруч, по поверхні калюжі пропливла маленька голівка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.

– Ясно, не впізнаєш, – зробив висновок Василь, і з сумом додав, – де ж тобі, зеленій, тут аби родичі впізнали.