Едуард Богуш - Одного разу в Лозовому

– А від чого батько помер? Він ще молодий був!

– Кажуть, серце не витримало. Як косив, так і впав. Коли я підбігла, він вже не дихав. Лікар казав, миттєва смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилає тільки своїм улюбленцям. А це означає, що жив наш батько правильно і завдання своє на землі виконав… Хто зна, може він нам з неба ще не один раз допоможе.

Отак, посидівши на ганку і притулившись до сина, Оксана відчула, як сили знов повернулись до неї.

– Та що ж ми сидимо! Пішли у хату… Мені наче хто підказав учора. Хату прибрала, вареників з вишнею наліпила. Вишні цього року наче хто понасипав, дарма, що збирати нема кому. Сусідки ходять на трасу та продають відрами, а мені не до цього, аби з хазяйством упоратись.

– Так, пішли, – Василь важко підвівся і пішов за сумкою, що лишив біля верстата, – а я дивлюсь, буда пуста, на верстаті ніхто не працює… Так і подумав, що біда до нас завітала.

– Ти чим приїхав?

– Миколу Сенчишина пам’ятаєш?

– Авжеж, він чи не єдиний, хто з вашої банди в люди вибився. Чула, він тепер приватний підприємець, поважна людина, машину має. А все чому? Одружився вчасно, не те що ви, лобуряки, ніяк не напарубкуєтесь.

Оксана хоч і жартома, але казала це із деяким сумом. Дійсно, усі її подружки давно стали бабцями, а їй Господь такого щастя не дарував. Нічого не вдієш, від неї в такій справі мало що залежить.

– От Микола мене ГАЗоном і підкинув, – продовжував Василь, – на вокзалі в Прилуках зустрілися… А що, до нас якийсь автобус ходить?

– Ті, що на Київ ідуть, але ідуть повні і тут майже не зупиняються, хіба хто вийде.

– А як на базар їздять?

– Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а більшість торгує біля траси.

Не так воно склалось, як планувалось! І зустріч була не зовсім така, як уявляв собі Василь. Біль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тільки відволікав матір, щоб його особистий біль за батьком не завдав їй додаткового смутку. Скільки ж він хотів розказати батькові! А про скільки ще хотів розпитати!..

Звичка ховати почуття нарешті знадобилась і вдома. Василь спокійно пообідав, розклав речі, і тільки коли мати пішла доїти корову, а він лишився на самоті у своїй кімнаті, терпіти більше не хотів. Він плакав, як плачуть малі діти, голосно і зовсім не стримуючи себе. За роки війни, на яку він пішов майже добровольцем, він багато бачив, як убивали людей, і сам багато разів убивав. Але що таке втратити рідного батька! Це може відчути тільки той, хто його втрачав.

Живий батько наче дах над головою. І не важливо, старий він чи зовсім хворий, поки батько живе, людина цей дах добре відчуває. А ось коли батька немає, то з дому, в якому ти живеш, наче хтось зняв усю кровлю, і тепер між небом, куди всі ми потрапимо, і твоєю особою більше нікого не залишилось. Наступним на шляху до вічності будеш ти! Звичайно, до цього стану незахищеності поступово звикаєш, але у перші часи перебудови свідомості дуже важко. І які б не були треновані та міцні нерви, а на загоєння енергетичної прірви потрібен час.

А що Оксана? Мати все розуміла. Надто добре вона знала сина. І коли подоїла корову, не стала виводити її у череду, а пішла та прип’яла на пасовисько за левадою. У хату теж не повернулась. Трохи посиділа в затінку осокора, а потім, незважаючи на спеку, почала поратись на городі. Хай дитина без свідків як слід відсумує за батьком.

Головне – син повернувся, і хоч би що було до цього часу, відтепер її життя знову набуло сенсу, знов є про кого піклуватися, кого любити, а там, може, і онуків Господь пошле. Оксана ще раз подивилась на небо, перехрестилась, прошепотіла Йому подяку і з новою, раніше нечуваною силою стала підгортати картоплю: «Хай там як, а погані часи позаду, і відтепер все буде добре!»

А що ж коїлось на селі? Дарма Василь сподівався, що його поява залишиться непоміченою. Це серед міста можна накласти купу, і ніхто не знатиме, чия вона, а у селі все інакше. Чого б ти не робив, а все одно побачать, бо хтось буде неподалік іти, чи непомітно стояти поруч, чекати на когось. Так воно і сталося.

Дід Рябуха, що жив у третій хаті на кутку, що ближчий до траси, і левада з пасовиськом якого виходять до яру, із самого ранку планував заколоти свого кабанчика. А кабанчик, хто, може, не знає, завжди відчуває, коли його повинні заколоти, і десь за півгодини до цього починає сильно верещати, бо хтось там на небі сповіщає бідоласі цю сумну новину. Так от, сільський колій мав прийти колоти кабанчика десь о шостій ранку. Рябуха встав о четвертій, приготував місце, солому, бо газом обсмалювати кабанчика він не хотів. Саме соломою смалили і його дід, і батько, та й сало, вважав Рябуха, не таке смачне після газу, як після соломи. Між нами кажучи, якби він колов кабанчика на продаж, то, мабуть, обсмалив би й газом, бо так і швидше, і простіше, але саме цього кабанчика Рябуха планував колоти для себе.