Едуард Мартін - Похоронне бюро суперобслуговування

Перший раз я побачив рекламу тої дивної фірми на нашій корчмі.

ВИ ЖИВІ?

ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО КОЛИСЬ ПОМРЕТЕ.

Само собою, в нашому селі такі оголошення не часто побачиш. Тож я підійшов ближче, щоб прочитати до кінця.

ЗАВІТАЙТЕ ДО…

На тому реклама обривалася, хтось одірвав закінчення та й забрав собі на пам’ять. Наші люди тягнуть до хати все, що тільки вдасться. Не знаю, кому й навіщо здався той клапоть реклами.

Вдруге я побачив подібне оголошення на птахофермі.

ПОХОРОННЕ БЮРО

«ВІТА»

ПРОПОНУЄ ВАМ СВОЇ ПОСЛУГИ.

Дивно, коли похоронне бюро зветься «ВІТА», тобто «ЖИТТЯ».

Я прочитав оголошення до кінця. Освіту маю, читати вмію, а всього так і не второпав.

Запам’ятав я адресу того бюро. Одного дня поїхав до міста замовити добрива і за одним махом зайшов туди.

Солідна фірма була ця «Віта». Великий засклений палац на центральній вулиці.

А дівчата в уніформі посміхалися собі під ніс. Бачив я по очах, що за дурня мене мають. Я для них був такий собі сільський дядько. Правда, прийняли мене чемно, провели в канцелярію.

За столом сиділа носата молодиця. Чиста тобі квочка. І квоктала, як та квочка.

Рада, мовляв, що їхня фірма має клієнтів і в нашому селі. І що вони зроблять мене тут же, на місці.

— Що це ви мені баки забиваєте, — кажу я сердито. Завжди злюся, коли з мене дурня роблять.

А та квочка лиш хихоче і головою трясе. І вже ведуть мене до якоїсь комірчини. А за хвильку виводять з тої комірчини.

Вели б мене чоловіки — я б опирався, але ведуть мене молоденькі веселі дівчатка, то я й іду, баран бараном.

Вже й не тямлю, що це вони зі мною виробляють, куди ведуть. Слухняно йду куди кажуть, а все навколо дзижчить, гуде, шумить…

Прикладають до мене якісь баняки, світять на мене якимись блимавками…

А тоді садовлять мене за столик і частують кавою. Сиджу, чекаю, сам не знаю чого. І вдаю, буцімто все розумію, щоб не сказали: ото дурний селюк. Усі так вдають, хто нічого не розуміє.

Аж тут гульк — відчиняються двері. І заходить…

Заходить…

Заходить я. Другий я.

Заходить, значить, той другий, а я задкую. Добра тобі зустріч — з самим собою. Дозадкував я до стіни, далі вже нікуди. Та й підступаю сам до себе. Тисну йому руку. І кажу йому щось: як, мовляв, справи.

— Помаленьку, — каже той другий я, — а в тебе як?

— Та так, нічого, — відповідаю, — непогано, — кажу, — виглядаєш.

Так ото ми балакали, аж сім потів нас облило — мене і його. Стоїмо, розгублені, мовчимо, наче горлянки заклало, навіть не дивимось один на одного. Добрячу мали тоді придибенцію, я і той другий я. І тут відкриваються двері, зі сміхом вбігають дівчатка разом з тою, схожою на квочку.

І кажуть, що це, мовляв, і є те, про що ми домовлялися. Не знали, чи зуміють мені добре пояснити, і вирішили показати, як воно на ділі виглядає — той знаменитий винахід. На закордонних планетах, мовляв, він давно вже в моді.

— Який винахід? — питаю.

А дівчата кажуть, що той другий я — це зліпок з мене. Двійник нібито, чи що, назвали його якимсь ученим словом, вже й не пам’ятаю як. А я стою далі, дивлюся сам на себе, і соромно мені за самого себе перед самим собою.

Ніколи б не подумав, що я так виглядаю, як виглядав збоку той другий я.

Дарма. Завжди кажу собі: дарма. Це допомагає вибратися з халепи.

Пробурмотів я собі під ніс те своє «дарма», та й слухаю, що дівчата розповідають. Вони ж, знай, мелють язиками, як найняті. Що це, мовляв, зараз дуже поширено — ще за життя мати ось такого двійника, а потім посадити того двійника на могилу замість різних янголів, богородичок чи всяких інших статуй, що раніше прикрашали могили.

Що воно, мовляв, краще, а коли прикинути, обійдеться куди дешевше від янгола чи богородички.

Той двійник сидить на могилі й балакає з тими, хто до нього підходить.

На тих планетах, де фірма «Віта» вже не вдивовижу, люди ходять на цвинтарь, як ото на вечорниці-посиденьки, щоб побалакати собі з тими двійниками на могилах.

Не тільки свічки приносять.

Не тільки квіти.

Ще й залюбки бесідують з небіжчиками.

Двійники зроблені на славу, знають усе, що знав той, хто під ними лежить, і можуть говорити так само і про те саме, що й небіжчик за життя.

— Дуже приємна розвага, — переконує мене та молодиця-квочка.

«Як кому, як кому», - думаю.