Едуард Шторх: Ловці мамутів

Стадо зубрів. Яка це жадана здобич для мисливського племені! Але ті шалапути все зіпсують: мчать за стадом і не дають йому десь зупинитись, щоб ловці з табору могли потім оточити його. Так за хвилину зубри добіжать до річки, перепливуть її і зникнуть на тому березі. Стійбище втратить здобич, якої давно вже не мало.

Ох і перепало б цим дітям, коли б Копчем з Вивірчаком опинилися коло них: вони б їм добре чуба нам’яли й по спині надавали за таку безглузду поведінку. Хоча б сповістили ловців у таборі — та це дурням не спаде на думку! Хіба ж вони молоді ловці? Сліпі кроти! Стадо зубрів мчить повз самісіньке стійбище, а ловці сидять там біля вогнища, обгризають засохлі кістки й нічого не знають…

Копчем перебрів неглибоку калюжу, став на горбочку, порослому низенькими вербами та берізками, й затулив очі руками. І раптом, чогось зрадівши, замахав на свого дружка.

Діти швидко потомилися й лишились далеко позаду стада.

Зубри були вже зовсім близько від обох хлопців і тепер посувалися повільною ходою.

Копчем сплів з трави перевесло й пов’язав ним собі голову. За перевесло він напхав довгих очеретин, так що голова стала схожа на велику корону. Вивірчак зробив те саме. І ось обидва хлопці вже наступають на зубрів.

Зіщулившись, вони йдуть буйним лугом, час від часу випростовуються серед трави й хитають головами.

Бик уже звернув на них увагу. Стадо зупинилось і зацікавлено придивлялося до хлопців, так по-чудернацькому вдягнених.

Хлопці були обережні. Вони прихиляли голови далі й лише зрідка висували їх з трави.

Довго зубри нерухомо стежили за ними. Вітер віяв у бік хлопців, людський запах не долинав до тварин, і вони помалу заспокоїлись. Теля безжурно ласувало конюшиною, щавелем та кульбабою. Бик нахилив голову, вирвав цілий кущ папороті, але не з’їв його — щось зачув.

Копчем з Вивірчаком тихенько скавулять од хвилювання. Вони бачать, що від стійбища вже поспішають ловці, озброєні списами та сокирами. Отже, в таборі таки довідались про стадо! Аби тільки зубри не втекли тепер через воду!

Диви! Зубри чогось вагаються. Та ловці ще далеко. Хто ж заступить стаду дорогу?

Бик зачув небезпеку. Прудко розігнався й помчав до Диї. Стадо рушило за ним. Копчем з Вивірчаком відважно вискочили навперейми. Стрибали в траві, розмахували гілками й кричали на все горло. Та бик не зважав на них. Мчав уперед. Хлопці, переможені страхом, відскочили у вербові кущі.

Повіяв вітер. Бик був уже за кілька кроків від хлопців, але, нанюхавши людський запах, зафоркав, змінив напрямок і подався в інший бік від річки. Корови з телям покірно побігли за ним.

Хлопчики вискочили із сховищ і задоволено всміхалися. Зубри залишаться на цьому березі Диї! Обидва молоді ловці у захваті кинулися слідом за стадом і навіть наважились відігнати теля від корови. Копчем притому необережно наблизився до зубриці, й та метнулась, нахиливши голову, щоб настромити хлопчика на роги. Копчем блискавично відскочив і так швидко припав до м’якого ґрунту, що миттю зник з поля зору розлютованого звіра. Зубриця полизала хребет теляти й почвалала слідом за биком…

Павловські гори стрімкі й над стійбищем вестоницьких мисливців майже прямовисні, але тут, коло самої Диї, вони поступово переходять у широку хвилясту рівнину. З одної неглибокої улоговини на зубрів напало кілька ловців. Бик зупинився на мить, але не мав бажання вступати в боротьбу, жахливу для обох сторін. Без вагання він скочив у затоку Диї. Корови пробилися через вільхові зарості й кинулись за биком. Зубриця штовхнула головою зморене теля, й воно шубовснуло у воду.

Однак пливти зубри не змогли, бо там було дуже мілко. Тварини грузли в багні й ледь просувалися, насилу витягуючи ноги з чіпкої трясовини.

Копчем так розпалився, що не помітив пастки зрадливого мочара й кинувсь у воду слідом за стадом. Даремно гукав Вивірчак, щоб Копчем повернувся, — той не чув. А коли б і почув, то цієї миті не зважив би на жодну пораду чи пересторогу.

Скраю вода в затоці ледве сягала колін, але багно під ногами розступалося й тягло вниз. Ще мить — і Копчем опинивсь у воді до пояса. Тільки з великим зусиллям витяг він ноги з липкої багнюки й діставсь трохи надійнішого місця, біля самого бика. Хлопчак схопив велетня за хвіст і почав щосили тягти його до берега. Мисливці, побачивши це, сміялися з наївного хлопця, аж за животи бралися.

… А зубри таки не можуть утекти. Загрузли в багнистій затоці й чим дужче борсаються, тим глибше засмоктує їх мочар. Інколи їм щастить ступити два-три кроки, та мочар одразу розступається під важкою твариною, і зубр знову загрузає аж по самісіньке черево.