Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

Нарешті урочисто було внесено останню страву, чарівний апетитний запах якої так приємно лоскотав ніздрі, що Альбер без усяких церемоній підняв накривку – під нею виявилося шість пустельних черепах, запечених просто в панцирах і приправлених ароматними травами.

– Браво! – вигукнув Жозеф.

– І ще жаби! – Александр зазирнув у посудину. – Ось це вже цілком по-французьки… Панове британці, чи не бажаєте скуштувати?

На це проповідник і поліцейський тільки виразно скривилися, заперечливо похитавши головами.

– Варто зазначити, що бушмени готують цю страву набагато краще, ніж мій колишній кухар-китаєць. Той просто смажив жаб’ячі стегенця в киплячій олії, а наші гостинні господарі, схоже, готують їх у печі, де вони умлівають до готовності, – зауважив Александр. – Бачите он той конусоподібний пагорб? Це термітник. Тубільці пробили в ньому дірку при самій основі й викурили звідти термітів. Потім гарненько вичистили всередині, і тепер мають чудову піч, що нею користується все село.

– Жаб вони називають… Ні, мені нізащо не вимовити!..

– По-бушменськи – «матламетло», – докинув слово проповідник.

– Саме так! Дякую вам, ваша превелебносте. Бушмени впевнені, що ці красуні падають з неба, хоча насправді вони перечікують посушливий сезон у нірках, виритих у мулі, на дні пересохлих водойм і калюж.

– Ох і дивна ж країна! – пробурмотів Жозеф, наминаючи тубільне рагу. – А це в них що? Часом не пиво, мосьє Александр?

– Авжеж що пиво, причому із сорґо! – вигукнув Александр.

– І цілком успішно може конкурувати з кращими страсбурзькими й мюнхенськими сортами, – додав Альбер.

Одне слово, бенкет тривав до пізньої ночі й завершився запальними танцями, у яких узяв участь увесь крааль…

Через підлий напад работорговців бушменам довелося відкласти полювання, але тепер білих мандрівників було запрошено до участі у грандіозній облаві. Посуха призвела до гострої нестачі їжі, і на це полювання плем’я покладало особливі надії: сотні копитних повинні були потрапити в загороду – «хопо». Французи не могли відмовитися від цього запрошення, а крім того, слід було зміцнити дружбу з бушменами, на чию допомогу в майбутньому вони сподівалися.

Поліцейський, пославшись на хвору руку, залишився в селі. Проповідник заходився наставляти на стежку Божого спасіння бушменських жінок і дітей, що також дозволяло йому не долучатися до «світської забави».

Бушмени негайно почали готуватися до облави – на це треба було не менше двох днів. Європейці ж тим часом постаралися використати ці сорок вісім годин з якнайбільшою користю для себе…

– Друже мій Жозефе, де таке бачено, щоб біла людина так засмучувалася через якесь там сновидіння?

– Скажіть краще – жахливий кошмар, мосьє Александр. Ми, каталонці, щоб ви знали, досить забобонні…

– А бушмени й бечуани – ті вірять, що їхні чаклуни насправді вміють викликати дощ! Альбере, ти теж бачив страшний сон минулої ночі?

Зазвичай енергійний і життєрадісний Альбер де Вільрож теж сьогодні здавався незвично стурбованим.

– Дорогий мій, – похмуро відповів він, – можна відмахнутися від нічних страхів, але як бути з передчуттями, особливо поганими?… Ми, південці, народ нервовий!

– Здається, насувається гроза, – гмикнув Александр.

– Жозеф теж напружений.

– Атмосферна електрика – річ цілком реальна, а от сновидіння – цілковита маячня. Ти просто переїв тубільних харчів, друже.

– Та ні ж! Зверни увагу: в нашій експедиції від самого початку все через пень-колоду…

– Я б не сказав.

– Вислухай мене… Річ у тім, що коли ми виходили з Нельсонсфонтейна, я загубив медальйон з портретом моєї любої Анни. Можливо, у фургоні того торговця… На другий день я хотів поглянути на нього, коли побачив, що ланцюжок обірвано, а медальйона й близько немає. Тільки сьогодні я зрозумів, що це був поганий знак…

– Згоден: втрата досить прикра, – промовив Александр. – Проте, Альбере, ти загубив усього лиш портрет. Оригінал же залишився!

– Я не можу нічого вдіяти зі своїми лихими передчуттями. Боюся, щось скоїлося чи от-от скоїться з моєю Анною!

– Це все через довгу розлуку…

– Хотів би я вірити… Але вона мені снилася… і так страшно кричала, що я прокинувся мокрий від поту. Аж ось ранком приходить спантеличений Жозеф – виявляється, і йому наснився поганий сон, ба навіть кошмар, і так само про мою дружину… Що це з тобою?

– З вами й сам станеш забобонним, – пробурмотів Александр, несподівано згадавши, що цієї ночі йому також наснилася незнайомка, що називала себе Анною. Він, проте, не показав виду й силувано усміхнувся: – Альбере, твоїй дружині ніщо не загрожує. Адже вона разом з батьком, у великому місті. А у нас є нагальна справа, тож ми не повинні піддаватися передчуттям. Треба йти вперед! Просто ми два дні вже, як б’ємо байдики в краалі – от і всі переживання… Доба переходу в напрямку сховку, в якому нас чекають королівські скарби, – і де й дінеться вся твоя нудьга!