Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

Удосвіта маленький загін рушив до того вбогого краалю, що його недавно знайшов був Альбер, і добирався до нього протягом довгих п’ятнадцяти годин, не зупиняючись на перепочинок. Коли подорожні, нарешті, добрели до своєї мети, ніхто з них, здавалося, не мав сили навіть дихати, не те що говорити. Саундерс подумки проклинав свою божевільну затію і честолюбні наміри схопити убивць торговця. Де й поділася його самовпевненість – тепер він був готовий вислуховувати будь-які кепкування будь-кого на копальні, аби лишень повернутися туди живим.

Не здавався тільки його превелебність – ось у кому вирувала якась похмура енергія. Він ні на що не скаржився і тільки й робив, що брів уперед, надихаючи своїм прикладом зморених французів, які вважали, що слугою Божим рухає не що інше як його полум’яна віра. Ніхто з них навіть уявити собі не міг, що його превелебність щоночі ненадовго відлучається з табору, щоб зустрітися зі своїми чорношкірими полигачами, які невідступно йшли за загоном. Саме від них він діставав не лише воду, а й їжу. Тільки одне непокоїло проповідника-самозванця: він досі не знав, у кого з французів зберігається мапа, за допомогою якої мріяв заволодіти скарбами кафрських королів.

Ні Альбер, ні Жозеф, ні Александр жодного разу навіть не натякнули на мету своєї подорожі; можливо, вони взагалі не мали при собі тієї мапи. І коли б не запевнення Клааса, його превелебність давно б покінчив із цими нікчемними жабоїдами.

Мало не падаючи з ніг від знемоги, подорожні нарешті угледіли вдалині бушменський крааль. Чоловіків не було вдома, жінки й діти перестрашено, утім і з цікавістю позирали на непроханих білих гостей. З усього нечисленного загону лише Зуга переніс жорстокі поневіряння порівняно легко. Підтримуючи Александра, який ледве совав ногами, провідник благально звернувся до молодої бушменки, яка товкла в ступі просо:

– Води!.. Будь ласка!.. Цей білий чоловік – друг чорних людей. Він і його супутники не забирають чорних. Вони нагодували воїнів Калахарі, коли ті помирали з голоду. Дай їм напитися, прошу!

Бушменка ледь підвела голову, а далі, нічого не відповівши, продовжила роботу.

– Жінко, – наполягав провідник, – дай напитися цим білим. Кажу тобі, я готовий віддати за них свою кров.

Чорношкіра, пильно поглянувши на Зугу, мовчки пішла до хижки і через кілька хвилин повернулася, несучи в сітці страусові яйця, наповнені свіжою прозорою водою, яка миттю повернула подорожнім сили.

Утамувавши, нарешті, спрагу, змучені подорожні насилу спромоглися на кілька слів подяки своїй рятівниці. Коли вони відійшли від хижки на кілька кроків, то всі попадали на землю, поснувши свинцевим сном смертельно зморених людей. Та не минуло й години, як їх розбудив чийсь розпачливий крик.

– Що сталося? – злякано підхопився на ноги Александр.

Він побачив двох бушменок, що схилилися над хлопчиком, який несамовито кричав, показуючи їм на свою ногу.

– Він помре, – плачучи промовила жінка, саме та, що допіру дала подорожнім напитися, і, взявши дитину на руки, простягла хлопченя Александрові.

На місці зміїного укусу розповзалася сіра пляма. Крові майже не було, але нога хлопчикові набрякала просто на очах.

– Це укус пікаколу, – з гіркотою пробурмотів Зуга. – Нічого не можна вдіяти…

– Ти певен, що малюк загине? – спитав француз.

– І дуже скоро. Від укусу цієї змії немає протиотрути.

– Його мати була доброю до нас… мусимо спробувати. Альбере! – гукнув Александр. – Висип порох з одного патрона і дай його мені. А ти, Зуго, скажи цій жінці, що я спробую допомогти її синові, але йому буде дуже боляче…

Він поклав на землю хлопчика, тіло якого судомно здригалося, зробив на місці укусу два надрізи, розсунув краї рани і натиснув. Та кров майже не витікала.

Серце Альберові стиснулося; він зблід, здогадавшись, що збирається зробити друг, але не зупинив його. Марно намагалися втрутитися його превелебність і поліцейський. Александр припав губами до рани й почав відсмоктувати отруйну кров, час від часу спльовуючи червоно-синю слину. Нарешті він обернувся до Альбера:

– Порох! І запали трут, швидше…

У Альбера все вже було наготові.

Александр затиснув між колінами хлопчикову ногу, насипав купку пороху на рану й підніс до нього трут, яким французи користувалися для розпалювання вогню. Порох спалахнув, запахло горілим м’ясом. Дитина страшно закричала.

Заплакана бушменка з надією дивилася на білого велетня – і він зрозумів її німе питання.