Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

«Що таке? – миттю промайнуло у нього в голові. – Поліцейський Вільям Саундерс?.. Невже він щось запідозрив? Не варто втрачати пильність!..»

І поліцейський, і проповідник-самозванець – обидва прагнули не спускати французів з очей. Тож швидко порозумілися.

Його превелебність, скориставшись відсутністю господарів, із диявольською спритністю обвів Саундерса круг пальця; адже поліцейський був переконаний, що бачить проповідника наскрізь. Його кощава постать іноді потрапляла на очі Віллові в Нельсонсфонтейні, тож зустрівши його тут, на межі пустелі Калахарі, він розумів, що буде впізнаний. Через те полісмен видав себе за американського матроса, що полишив своє судно в Дурбані. Нібито скрута змусила його найнятися на службу до колоніальної поліції, але йому набридло животіти на жалюгідній посаді. Коли на копальні сталося вбивство і начальство послало його розшукати убивць, він буцімто вирішив дезертирувати на голландську територію. Проте випадково заблукав, довго бродив навмання в лісових нетрях і врешті-решт, утративши коня, впав знесилений поруч зі слоном, якому розпоров черево носоріг. Уночі він прокинувся від звуку пострілу, запанікував, побачивши левів, кинувся в гущавину… А опритомнів тільки тут, у таборі французів…

Його превелебність удав, ніби щиро вірить цій легенді, а сам тим часом сушив собі голову єдиним питанням: що вже встиг рознюхати нишпорка-поліцейський? А раптом він вистежує саме його? Утім, це не надто хвилювало псевдопроповідника, адже нині вони вже перебували не на англійській території. Головне тепер – мати поліцейського поряд, а потім, як настане час, він знайде спосіб спекатися цього Саундерса.

«Найпевніше, що старина Вілл підозрює у вбивстві французів, – міркував шахрай. – Чого доброго, цьому тупакові ще спаде на думку заарештувати своїх рятівників. Проти чого ми з Клаасом, звісно, не заперечуватимемо…»

– Послухайте мене, Вільяме, – нарешті мовив він. – Я не раджу вам шукати притулку в бурів. Я ж бо всього лиш бідний місіонер, що має намір дістатися до Замбезі; схоже, ці люди прямують туди ж. Залишайтеся зі мною – пройдемо цей шлях разом. Місіонерське управління – а воно, як ви знаєте, зовсім не бідне, – зуміє винагородити вас як мого супутника і, певною мірою, захисника.

Поліцейський, не вагаючись, пристав на цю пропозицію.

Французи були не проти поповнення свого маленького загону, який незабаром заглибився в пустелю. Єдине, що засмутило Альбера, – це те, що двоє їхніх чорношкірих слуг, зниклих напередодні, так і не з’явилися. Тубільцям дістався чималий запас харчів, зате тубілець-провідник, який щиро симпатизував білим, погодився їх супроводжувати в обмін на обіцянку винагороди по завершенні небезпечної подорожі. Цей славний хлопець був чистокровним бечуаном, звали його Зуга, а чудове знання місцевості робило його й справді незамінним для всієї експедиції…

Пустеля Калахарі, поросла сухими травами, повзучими кущами й поодинокими групами акацій, здавалася, проте, не такою безводною, як піщана Сахара. Ґрунт величезної Калахарі глинистий, тут пролягають русла кількох пересохлих річок, уздовж яких громадяться наносні породи, такі тверді, що не пропускають воду. У сезон дощів тут утворюються природні водойми, в яких тривалий час затримується волога. Подекуди трапляються ділянки зовсім голого ґрунту, на якому ростуть дивовижні сукуленти – рослини, якими в посушливий період тубільці тамують і голод, і спрагу. Плоди однієї з таких рослин – схожі на огірки, але яскраво-червоного кольору – придатні для їжі. Тут також можна знайти дикі кавуни, як кулак завбільшки, – тубільці звуть їх «кеме». Ця рослина смакує не тільки людям, а й тваринам: її охоче поїдають не лише слони і носороги, а й леви, гієни, шакали та різноманітні пустельні гризуни.

У пустелі Калахарі мешкають племена бушменів і бакалахарі. Перші малорослі, рухливі, жилаві, невтомні й витривалі, здатні зносити жорстокі поневіряння. Вони природжені мисливці; збирання коренів і дикорослих плодів у племені бушменів – справа суто жіноча. Бакалахарі – рідня бечуанам. Вони терпляче обробляють тутешній малородючий ґрунт, що дає їм зовсім невеликий урожай кавунів і диких гарбузів. Корінці, трохи проса, козяче молоко – оце й увесь мізерний раціон цих надзвичайно бідних людей…

П’ятеро європейців та їхній чорношкірий провідник під кінець сьомого дня шляху вже відчували, що їхні сили вичерпуються. Його превелебність мав порівняно бадьорий вигляд, але рука містера Саундерса зросталася надто повільно, він був іще заслабкий, тож його посадили на коня. Друга конячина якийсь час несла на собі шість слонових бивнів, але вже за кілька днів їх довелося покинути заради полювання. Верхи на ній Александр, Альбер або Жозеф по черзі вирушали слідами антилоп, буйволів чи жираф. Запаси сушеної слонятини закінчувались, а через брак води подорожніх постійно мучила спрага.