Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Непогано! Я вирушаю сьогодні ж, наздожену французів, постараюся будь-що увійти до них у довіру і стати їхнім вірним супутником. А ви тим часом що робитимете?

– Корнеліус і Пітер залишаться тут і чекатимуть на мене. Я ж повернуся до Кейптауна.

– Навіщо?

– Двома словами: необхідно, щоб Анна, Вільрожева дружина, поїхала з міста: доки вона там, їй ніщо не загрожує. А от напасти на неї дорогою і викрасти – раз плюнути…

– Але як ви змусите її виїхати з безпечного місця?

– А ви ж навіщо, ваша превелебносте? Що я неписьменний, то ви просто зараз нашкрябаєте коротенького листа, а заодно і допис до газети. Маєте папір і чим написати кілька слів?

– Знайду.

– Вигадайте такого листа, що його б Вільрож, нібито тяжко поранений, міг продиктувати якомусь приятелеві, а не написав власноруч. Наголосіть, що почувається він вельми зле і потребує ретельного догляду. А доправити лист – то вже мій клопіт. Певен: щойно жінка одержить звістку, вона негайно вирушить у дорогу. Газетний допис нехай буде про вбивство на копальні. Щоб підозра неодмінно впала на француза.

– Та хто в таке повірить?

– Раптовий і поспішний від’їзд його дружини буде схожий на втечу, тож породить додаткові підозри.

– Що це вам дасть, Клаасе?

– Ми закриємо Альберові Вільрожу, хоча б ненадовго, доступ на територію колонії. А допоки жінка його буде в наших руках, він не матиме ані часу, ані можливості, щоб доводити свою невинність. Єдиним його прагненням стане звільнити кохану дружину, але він не зможе звернутися по допомогу ні до англійців, ні до бурів, адже йому загрожуватиме негайний арешт за звинуваченням у вбивстві.

– Добре. Дайте мені чверть години.

Поки гість нашвидку писав цидулку, трійця спрагло прикладалася до бурдюка з кап-бренді.

– От і все, – нарешті мовив превелебний, звертаючись до завсідників халупи. – Тримайте два папірці, Клаасе. Допис для газети складено навпіл, а повідомлення для пані – вчетверо. Глядіть не переплутайте!

– Не хвилюйтеся! І випийте з нами, прошу. Завтра на копальні знайдуть убитого торговця в розграбованім фургоні. Я теж буду там, тож постараюся навести поліцію на хибний слід.

– Але обережніше з поліцейським на ім’я Вільям Саундерс. До речі, ви знайшли у фургоні бодай щось путнє?

– Дрібниці. Мені був потрібен труп, і він там є. А це головне.

Паніка, викликана вбивством у селищі старателів, ущухла так само раптово, як і зчинилася. Вся величезна копальня знов повернулася до своїх звичних справ: застукали кайла, заскрипіли коловороти і блоки, що піднімали на линвах мішки з породою; люди працювали зі звичайним завзяттям. Час минав, а майстер Вілл не знав, за яку ниточку смикнути, аби розплутати клубок злочину. Він уже не раз чув за спиною образливі кпини колег, та поліцейський похмуро відмовчувався, доки не визріло в нього остаточне рішення. Відтак, склавши до саков лише найнеобхідніші речі, наготував зброю, осідлав коня і рушив у дорогу.

Вільям Саундерс переконався, що, крім французів, ніхто сторонній на копальні останнім часом не з’являвся, якщо не рахувати трьох бурів. До того ж, у його мозкові билася невідчепна думка, що всі вони якимсь чином пов’язані зі злочином.

«Французи з’явилися й одразу ж зникли; той із них, що працював на копальні, нещодавно бачився із жертвою. Водночас ця трійця бурів теж, либонь, неабиякі пройдисвіти. До речі, саме бур віддав мені піхви від ножа вбивці… – розмірковував полісмен. – Потім їхні шляхи розійшлися… Треба знайти або тих, або інших. Але кого саме? Я схильний запідозрити у скоєному злочині французів, адже знайдені на місці злочину піхви могли належати найпевніше комусь із них, й аж ніяк не вахлакуватому, неотесаному буру. Ну що ж, з усього виходить, що доведеться махнути на північ…»

Він об’їхав алмазоносне поле, оглянув геть усі ділянки і рушив далі. Напасти на слід трьох європейців виявилося дуже легко, адже вони й не намагалися ховатися. І це його насторожило. До кордону англійських володінь було всього два піших переходи, а на чужу територію права майстра Вілла затримувати злочинців не поширювалися. Зміркувавши таким чином, він вирішив не відставати від убивць ні на крок, щоб устигнути заарештувати їх і передати до рук правосуддя…

Альбер де Вільрож і Александр Шоні не одразу збагнули, що відбувається. Шум долинав од річки, на березі якої лишилися лежати кістяки убитих слонів. Тубільці, понаїдавшись донесхочу слонятини після тривалого недоїдання, спали непробудним сном. Не спав лише той, кого вони називали проміж себе «провідником». Він єдиний не втрачав самовладання, ще й розбудив на підмогу кількох своїх одноплемінників – із тих, що були міцніші й молодші.