Ева-Марія Люнд - Викрадач ангелів

У невеличкому містечку Вовчі Гори на землях Гарланда стоїть давня-предавня церква. Міські жителі мають за звичку називати її храмом, оскільки вона трохи більша за церкви. І місто було дуже давнє: оточене лісистими гірськими кряжами, полями та луками, воно лежало на цьому самому місці, що й тепер, уже багато століть. На одному з високих гірських гребенів випинаються руїни Вовчого Замку, де в сиву давнину жив володар міста. Нині там стирчить занедбана вежа, споглядаючи місто й навколишні землі. Стежки, що ведуть до вежі, заросли травою, бо ними хтозна-відколи ніхто не ходив.

На багатьох міських дахах видно чималі лелечі гнізда. Місто неабияк пишається лелеками, зображення цього птаха є навіть на міському гербі. Про лелек тут завжди ретельно дбали — недарма вважалося, що вони приносять щастя. Найкрасивіше й найбільше гніздо змощено на західній дзвіниці церкви. І в ньому живе пара лелек, — вони більші, біліші й мають червоніші дзьоби, ніж усі інші містечкові лелеки. Проте на Вовчому Замкові лелек немає. Там каркають ворони.

Ця історія почалася однієї літньої ночі, якраз напередодні літнього сонцевороту, в самісінький розпал жахливої негоди. Дощ лив як із відра, гуркотів грім, і небо розтинали блискавки. Позачинявши двері та вікна, люди щільно позсували штори, позалазили в ліжка і з головою понакривалися пуховими ковдрами. Вони лежали в постелі й, тремтячи від страху, очікували, коли вщухне негода. Хіба ж це вперше над їхнім невеличким містечком прокочувалася гроза?! Одначе цього разу вона була вкрай свавільна — і грім, і блискавки ніби таїли в собі погрози. Люди напевно те помітили, але не наважувалися нічого казати вголос, оскільки боялися, щоб небезпека, бува, не підступила ще ближче.

«Краще вдавати, ніби все гаразд, — думали вони. — Либонь, буря минеться сама собою».

Буря й справді сама собою минулася, як воно завше й бувало. Але високо вгорі, десь поміж хмарами, таки дещо сталося, і свідчило воно про те, що швидко нічого не минається.

Раннього ранку, після бурі, майданом, що лежав перед церквою, стрімголов біг якийсь хлопчина, брязкаючи великою в’язкою ключів, що вісила в нього на руці. Хлопчина звався Фабіан, він мав дванадцять років і був сином Франса Рінгера, [1] Ringer — дзвонар (норв.) (Тут і далі примітки перекладача). котрий, як звичайно, щонеділі дзвонив у дзвони на заутреню. Заразом із в’язкою ключів Фабіан отримав неабияку відповідальність, і сталося то все через бурю.

Учора ввечері, коли його батько Франс уже зійшов був крутими сходами нагору до своєї спальні, зненацька спалахнула сліпуча блискавка. Вікно засвітилося білим світлом, і тієї ж миті у стіни грякнув гучний розкотистий грім. Франс так перелякався, що відступив на східець униз і навзнак полетів на перший поверх. Там він гепнувся у здоровуцький квітковий вазон, який стояв долі. Щонайменше Франс поламав руку. Так йому принаймні здалося. В кожнім разі він, очевидячки, не зможе завтра дзвонити до заутрені. Що тоді йому скаже пастор? А що подумають люди, якщо після такої грози недільного ранку їх не збудять церковні дзвони? Вони подумають, що вночі стався кінець світу, авжеж, кінець світу. І все через цю проклятущу бурю. Він стогнав, ремствував, лютував, лаявся і лихословив.

Віта, його дружина, скрушно захитала головою.

— Гнівом, Франсе, лихові не зарадиш. Краще поміркуймо, як нам бути далі. Я спробую зв’язатися з лікарем Маґелем.

Вона кинулася до телефону й підняла слухавку. Жодних гудків. Гроза все ще шаленіла, тож навіть мови не було про те, щоб знайти лікаря. Фабіан вибрав із батькового чуба вазонні черепки, пострушував із його вусів піщинки землі й підбадьорливо зашепотів:

— Тату, я подзвоню на заутреню. Якби тільки до ранку вщухла буря. Мені то завиграшки! Я ж скільки разів бував із вами на дзвіниці.

Спершу синові слова пролетіли мимо Франсових вух. Він був просто вбитий тим, що сталося.

— Я мушу дзвонити! Я завжди пильнував свого обов’язку, ніколи ще не було такої неділі, щоб дзвони мовчали… Що ти сказав, Фабіане? Невже ти зумієш дзвонити? Господь з тобою! У тебе обмаль сили. Дзвони такі тяжкі, що, чого доброго, скинуть тебе з дзвіниці на землю.