Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

Після того, як зі справами впоралися і надворі посутеніло, бечуани розклали багаття, щоб відлякати хижаків, а європейці обляглися на ніч неподалік від ями, в якій умлівали до пори слонові ноги.

– Час би вже й подрімати! – позіхаючи, мовив Альбер де Вільрож. – Сподіваюся, сон відсвіжить і збадьорить нас після такого важкого дня…

Де там! Не минуло й двох годин, відколи в таборі всі поснули, аж раптом зовсім поруч, у сусідньому переліску, почувся страшенний шум.

Наші французи враз посхоплювалися на ноги, похапали зброю і зайняли оборонні позиції. Стриножені коні занепокоїлися. Незабаром причина переполоху з’ясувалася.

Надворі ще панувала глупа ніч – до світанку залишалося близько трьох годин.

Власник халупи, якого звали Клаас, недарма називав своє житло собачою будкою. Кілька збитих нашвидкуруч дощок, щілини між якими абияк позатикані сумішшю глини з просяною соломою, напівструхлявіле пальмове листя – покрівля, ото й уся архітектура. Меблі для помешкання були також нівроку: замість стільців – черепи буйволів з рогами-підлокітниками, за стола правив широкий пень із запаленою на ньому сальною свічкою, за ліжко – купа чи то ганчір’я, чи зіпрілого листя, попід стіною стояли три старовинні довгоцівкові голландські рушниці з важкими прикладами. Цей допотопний арсенал годі й порівнювати із сучасним карабіном, проте в руках таких влучних стрільців, як бури, він усе ще є дуже небезпечним. На долівці скрізь було порозкидано порожні сакви й бурдюки з бичачої шкури, в які наливають кап-бренді – місцеву виноградну горілку.

У халупі під ту пору зібралася підозріла кампанія. Троє власників рушниць були різного віку, але де в чому схожі між собою. Передусім велетенським зростом, однаковими куртками та штаньми з м’якої шкіри, а також кремезними статурами і неоковирними мармизами жорстоких бузувірів.

Відмінність полягала в особливих прикметах двох із них. Корнеліус був кривий на ліве око – його очну ямку перетинав жахливий шрам. Мабуть, то був слід від пострілу впритул. У Пітера від брів до тімені проліг глибокий рубець, що ділив його шевелюру навпіл. Очевидно, чийсь клинок свого часу так і не зміг розкраяти його чавунну голову. Ця трійця пиячила й теревенила в «собачій будці», раз за разом згадуючи ім’я Альбера де Вільрожа, з чого можна було виснувати, що саме він безпосередньо причетний до бойових поранень Корнеліуса й Пітера.

– Щоб я згорів був у пеклі, коли цього разу не вколошкаю клятого жабоїда! – гарчав хазяїн халупи. – Після зустрічі з ним я сам не свій…

– Клаасе, ти знову за своє. Кинь молоти дурниці!

– Чума б тебе забрала, Корнеліусе! Зарізати людину мені так само легко, як скрутити курчаті в’язи.

– Розумію, коли йдеться про те, щоби шльопнути кафра чи готтентота. Але ж європеєць – то вже зовсім інша справа.

– Велика річ! Кажу ж тобі, я порішив того торгаша разом з його псом, і рука мені не здригнулася… Проте мій заклятий ворог вельми сильний і спритний. Він не боїться нас ні поодинці, ні всіх разом. Поглянь-но на себе, Корнеліусе! Ти, правду сказати, хлопець сміливий, та все ж він всадив тобі револьверну кулю в самісіньке око…

– Ну, влучив. То й що? Я з ним іще поквитаюся за це. Він викликав тебе на дуель, а ти, дурний, погодився – ось і маєш. Схибив. Ще й мало не залишив сиротою дівчину, руки якої домагався!

– Годі каркати! Поглянь на Пітера – це ж об його довбешку зламано шабельний клинок!.. – розлютився Клаас. – Ви обоє, мабуть, забули, що тоді утнув клятий француз. Цілих три тижні він легко обводив нас круг пальця, обходив усі пастки і не навертався на очі. А з ним же була ще й жінка, яку він мусив уберегти за всяку ціну. Справжнісінький демон та й годі! Я й сам уцілів якимось дивом.

– Що ж ти збираєшся робити?

– Я для того й запросив вас до цієї будки, щоб розповісти про свої плани…

Аж ось, невідь звідки, мов з-під землі, до халупи ввалився новий гість, з появою якого Клаас замовк. Попри гострий слух і звірине чуття, ніхто із захмелілої трійці не зауважив, як він увійшов.

– Еге, кого я бачу – чи не його превелебність власною персоною! – вигукнув одноокий Корнеліус. – Звідки ви взялися, панотче?

Гримаса, яка, очевидно, мала означати посмішку, на мить зім’яла обличчя новоприбулого, і воно знову перетворилося на непроникну маску. Він разюче контрастував з компанією, що точила ляси навколо пенькуватого столу: якщо в усіх трьох можна було з одного погляду впізнати бурів, то риси цього, четвертого, видавали уродженця далекої Британії. Проповідник був страшенно худий і кістлявий, пом’ятий сюртук і «підстрелені» штани тільки підкреслювали його хирлявість, а поношений високий циліндр над відстовбурченими волохатими вухами надавав комічного виразу всій його недоладній постаті. Його безбороде зморщене личко, зловісне і водночас якесь сумовите, не викликало бажання жартувати: міцно зціплені безкровні уста і сталеві очі свідчили про холодну й жорстоку вдачу, хоч на вигляд чоловік здавався зниділим і геть сумирним.