Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Бідолахи! – вигукнув Альбер, на якого це видовище справило гнітюче враження. – Та вони ж ледь живі!

– Саме час вирушити на полювання і нагодувати цих голодних людей, поки не пізно, – зітхнув Александр. – Я тільки боюся, що дичини тут негусто. Ну й нещасна країна! Земля потріскалася, джерела висохли, рослинність перетворилася на попіл…

Один із чорношкірих, як з’ясувалося, знав кілька слів англійською. Допомагаючи собі жестами, він повідав жахливу історію колись квітучого села. Через сварку із сусіднім плем’ям спалахнула війна, їхнє село спалили, загинув і врожай, уціліла лише жменька людей, яким, щоб вижити, доводиться поневірятися у пошуках їстівних корінців, черепах, комах і жаб. Їхні стріли і списи не годилися для полювання на великого звіра; до того ж, вороги осіли на берегах єдиної в цих краях річки, саме там, куди приходять на водопій слони й носороги. Багато бечуанів уже загинули від голоду…

«Тлумач» погодився стати за провідника. Залишивши гладкоцівкові мисливські рушниці слугам, троє французів негайно вирушили до річки, прихопивши з собою великокаліберні карабіни. Після переходу, що тривав не менше години, мисливці дісталися до майже зовсім пересохлої річки. Ліс на її берегах здіймався суцільною стіною, тож мусили стриножити коней і залишити їх на галявині, а самі, намагаючись не шуміти, причаїлися за деревами. Свіжі сліди на березі свідчили, що до цього водопою часто навідуються слони.

Незабаром із хащі, в якій виднілося кілька глибоких проломів, прокладених до річки могутніми велетнями, долинув шум, схожий на звук близького потяга. Альбер де Вільрож звівся на ліктях і побачив за півсотні метрів од себе величезного слона. Александр, який був праворуч, налічив іще вісьмох. Це були, судячи з могутніх бивнів, самці; останньою йшла слониха – «гола голова», як їх називають тубільці. Тварини брели неквапливо, стрясаючи землю, ламаючи кущі, поки, нарешті, вийшли на схил, що вів до водопою.

Александр спокійно вичікував слушної нагоди. Вибравши за жертву третього ліком слона, він націлявся в місце між його вухом і оком. Альбер, чоловік менш стриманий, нетерпляче поглядав на гігантів, а Жозеф страшенно нервував. Позиція, яку він займав, виявилася геть незручною: йому було добре видно лише потилицю ватажка стада і більше нічого. Стріляти слонові в потилицю – однаково, що намагатися прострілити сталеву броню.

Коли стадо підійшло близько до води, ватажок чомусь занепокоївся. Він підозріло оглянув обидва береги, обернувся до інших слонів, зіщулив очиці, глибоко втягнув повітря і, випрямивши хобот, витягнув його у бік мисливців.

Альберові заважав кострубатий пень, і він не зумів скористатися цим рухом тварини. Александр, не розуміючи причини його зволікання, нетерпляче пробурмотів: «Якого біса він чекає?» – і почав стежити за тим, як спраглі гіганти входять у воду, здіймаючи хмари бризок.

Два постріли, а за мить і третій пролунали над лісом, як віддалений грім. І зараз же почувся крик люті й болю: один з гігантів, немов підтятий невидимою блискавкою, важко впав у воду і затіпався в передсмертних корчах. Александр не схибив, але тепер вважав за краще приберегти другий заряд і просто вичікував, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Налякані слони, грізно засурмивши, кинулися геть від річки і сховалися в заростях баугіній. Двоє поранених тварин залишилися у воді. Жозефова куля пробила ногу одному зі слонів; ревучи від болю і припадаючи на поранену ногу, він побрів наздоганяти стадо. Альберові не пощастило: другий слон був занадто великий. Куля восьмого калібру влучила йому в шию, але самець помітив стрільця і кинувся туди, де в повітрі повисла хмарка порохового диму.

Пролунав ще один постріл, але поранена і розлючена тварина мчала так швидко, що мисливець схибив. У Альбера не було можливості ні втекти, ні бодай сховатися – величезний слон усією своєю тушею вже навис над ним, загрожуючи розтоптати. Мисливець упав на спину, вперся прикладом у землю і, голосно скрикнувши, спустив курок.

Цього разу куля влучила слонові в груди. Оглушений пострілом, засліплений спалахом, наляканий криком, він зупинився, а потім обернувся і хутко зник у гущавині. Александр, покинувши засідку, вже поспішав на виручку побратиму.

– Чортзна-що!.. – мовив Альбер, голос якого нервово тремтів, і поспішно перезарядив свого карабіна.

– Друже, з тобою все гаразд? – Александр допоміг йому підвестися. – У мене аж мурашки по шкірі. Я вже був подумав, що він тебе зараз розчавить…