Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

У фургоні хтось усе поперевертав догори дриґом, скрізь залишивши криваві відбитки пальців. Скриню для цінностей було зламано і перекинуто, на підлозі валялися алмази, що їх у поспіху не помітили грабіжники.

Відгорнувши запинало у фургоні, поліцейські знайшли двох зв’язаних жінок – вродливу білу дівчину і стару прислугу-негритянку.

– Татку мій! Таточку!! – заламуючи руки, скрикнула дівчина, ступила кілька кроків, заточилася і впала на труп старого.

Це жорстоке вбивство торговця викликало загальне обурення: таких звірячих злочинів на копальні досі не бувало, хоча крадіжки траплялися часто. Розлючений натовп жадав помсти.

Поки нещасну дівчину приводили до тями – її непритомність змінилася жахливою істерикою, один із полісменів намагався бодай щось з’ясувати у старої служниці. Але та нічого не знала: вона спала біля своєї пані, коли чиїсь руки грубо схопили їх обох у темряві й зв’язали пасками.

Вільям Саундерс, який на копальні мав прізвисько «майстер Вілл», перервав допит – зовні долинав лемент розлюченого натовпу, що вимагав суду Лінча. Він із поважним виглядом вийшов із фургона, обвів присутніх байдужим поглядом і промовив:

– То кого, власне, ви збираєтеся лінчувати?

Юрма зашуміла, але поліцейський владним жестом заспокоїв усіх.

– Тихо, джентльмени! – сказав він. – Ідіть і робіть своє! Ми мусимо дбати про вашу безпеку. І я цю справу розплутаю – присягаюся честю!

І натовп, а він складався з людей виснажених, знервованих, що миттєво переходять від однієї до іншої крайності, оглушливо загукав:

– Ура! Слава майстрові Віллу!

Поліцейський повернувся до допиту, але з’ясував небагато. Проте Саундерс ретельно виміряв криваві відбитки, витягнув ніж із грудей торговця, прочитав на ньому назву фірми, що виготовила клинок, і вже зібрався був піти, та раптом помітив невеликий предмет на долівці. Він аж здригнувся з подиву.

Полісмен підняв знахідку, поклав її до кишені й покинув місце злочину.

Поринувши у свої роздуми, він неспішно рушив до халупи, де квартирували поліцейські, коли його стиха покликав високий чолов’яга:

– Містере Саундерс! Ви знаєте, що француз поїхав цієї ночі?

– Який ще француз?

– Той самий, у якого старий учора викупив ділянку, алмази, інструменти і навіть намет.

– Знаю. То й що?

– Чекайте… Француз поїхав з двома білими, яких ніхто раніше на копальні не бачив. Обидва вдягнені так, ніби зібралися в далеку дорогу…

– Друже, ви марно гаєте час.

– Ви так вважаєте? А знаєте, що я знайшов біля французового намету, який торговець так і не встиг розібрати й спакувати? Оці ось піхви. Погляньте, чи не від того вони ножа, що стримів у грудях небіжчика?

– Покажіть!

Піхви прийшлися до міри. Помилитися було неможливо – надто незвичну форму мало знаряддя злочину.

– Убив старого напевно або сам француз, або його дружки… – почув Вільям Саундерс вкрадливий голос і флегматично подумав: «Можливо, звичайно. А втім…»

Після чотириденного переходу Альбер де Вільрож і Александр Шоні розташувалися на перепочинок попід розложистим баобабом. Над жаром прогорілого багаття шкварчала нанизана на замашну гілляку туша капського тупорилого кабана.

Жозеф чистив рушницю, пильнуючи майбутню печеню, апетитний вигляд і запах якої тішив зір і нюх вічно голодних чорношкірих. Обидва неголосно нахвалювали смак «маленького слона» – саме так зулуси називають цю ікласту тваринку з паскудним характером.

Навкруги стояла тиша, коні мирно паслися на зеленій травичці.

– Бачиш, друже, – мовив Альбер, – найдивовижніші, здавалося б, примхи людської фантазії врешті-решт стають реальністю. І саме це мене захоплює! Ти пам’ятаєш, з яким радісним трепетом і натхненням я ковтав книги про пригоди, не маючи сили стримати шалене калатання свого хлоп’ячого серця? Усю свою юність я мріяв про подорожі й неймовірні пригоди, які так яскраво вихваляли у своїх творах мої улюблені автори. Я марив цим тропічним раєм…

– Браво! – хмикнув Александр. – Досить базікати. На мене твоє красномовство не діє, бо я давно виріс із коротких штанців. І скажу відверто – не бачу нічого райського і захопливого в тому становищі, в якому ми з тобою опинилися.

– Який ти приземлений тип!

– Так воно й є! Спробуй поміркувати розсудливо. Я – пересічний француз, якого демон мандрів ніколи не спокушав. Я простий, як та земля, де я вперше побачив світ Божий. Відтоді спокійнісінько розподіляв свій час між клопотами у маєтку і світським життям у Парижі…