Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

Александр заледве зміг стримати усмішку, коли тубілець заговорив ламаною англійською:

– Мій білий брат знає, що за прохід землею бечуанів належить сплатити?

– Охоче. Кому?

– Мені.

– Назвіться, будь ласка, добродію.

– Мене послав король Сікомо…

– От що, чоловіче добрий, – спохмурнів Александр, – я краще заплачу самому містерові Сікомо.

– Мій білий брат дасть мені синього костюма, червону сорочку і новий капелюх з пером, – не здавався тубілець. – Рушницю, порох, свинець…

– Білий брат дасть вам монету в десять франків і благословення, про все інше ми поговоримо з Сікомо. Тих речей, які вам потрібні, у нас немає.

– Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб біла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, які можна обміняти на слонову кістку?

– Авжеж, саме так.

– Навіщо ж ви сюди прийшли?

– Подихати свіжим повітрям, – почав і собі дратуватися Александр.

– Усі білі мають фургони… Хто ви такі?

– Ні, цей хлопець таки дивак… Мені що – показати документи?

– Ми проведемо наших білих братів до короля Сікомо, – не вгамовувався посланець.

– А це вже дзуськи!

Тим часом Альбер де Вільрож звелів Жозефу привести запряжених коней.

Александр приєднався до верхівців, які швидко зарядили свої карабіни на випадок несподіваного нападу. Клацання затворів і рішучий вигляд вершників подіяли вмить: лави чорношкірих розімкнулися, списи і мушкети опустилися долу.

– Гайда! – гучно скомандував Шоні. – Де там наш проповідник?

– Зник, – знизав плечима Альбер. – Мені здається, вся ця публіка – просто зграя місцевих грабіжників. Тепер вони полюватимуть на нас. Не найкращий початок подорожі цими землями…

– Дурниці! – заперечив Александр. – Хай тільки рипнуться, ми їх переб’ємо, як зайців. А щодо пастора, гадаю, той сам чудово дасть собі раду…

Той, про кого мовилося, і справді подбав про себе якнайкраще: оточений своїми недавніми переслідувачами, він саме наминав за обидві щоки те, що залишилося від недоїденої кабанячої туші, жваво теревенячи з вождем. При цьому, судячи з інтонацій, вони були давніми приятелями.

Витівка трьох французів здавалася цілковитим божевіллям з будь-якого погляду.

По-перше, вони подалися углиб незнайомої країни без спорядження і припасів, без запряженого биками фургона, верхи на конях, для яких тутешня муха цеце становить смертельну загрозу. По-друге, багато хто з туземних вождів і правителів нерідко вимагали з мандрівників непомірну плату за право проїзду їхніми володіннями.

Безліч дослідників застрягало в цих краях на довгі місяці, ризикуючи життям! Навіть усесвітньо відомий доктор Лівінґстон був змушений, вичерпавши усі аргументи й ресурси, змінювати маршрути і, долаючи неймовірні труднощі, обминати ці негостинні землі. А тропічні хвороби, диявольський клімат, хижі звірі?

Маленький загін був уже досить далеко від місця стоянки. Альбер де Вільрож, попри всю свою вдавану безтурботність, був вельми спостережливий; до того ж він був добре знайомий із працями-звітами тих мандрівників, що побували в тутешніх місцях раніше.

– Слухай-но, друже, – сказав він Александрові, похитуючись у сідлі, – зараз в Африці саме в розпалі посушливий сезон…

– Я помітив, – усміхнувся Шоні, обличчя в якого зробилося аж сірим від пилу.

– Проте це нам на руку. Місцеві тубільці, мабуть, не знайомі з творчістю Лафонтена і ніколи не читали його байку «Польовий коник і Мурашка».

– Так і є. Та й нащо їм вона?

– Я вважаю, що вони, мов той стрибунець, танцюють, горлають і дмуть у свої дудки, геть не клопочучись про запаси продовольства на такий голодний час. Тоді як їхні порожні кишки давно вже грають марш.

– Хай так. Чим ми кращі за них?

– Виходить, ми можемо стати для них рятівниками! Невже ти не всадиш кулю в око слонові чи не підстрелиш звичайну антилопу з відстані якоїсь сотні метрів? Відкриємо полювання і завалимо голодних тубільців купами дичини. Легко розплатимося м’ясом за прохід їхньою землею…

– Непогана ідея!

– Бачиш онде, біля підніжжя горба, щось схоже на табір? Це бечуани, їх доволі багато. Нам їх не минути, тим паче, що наша мапа не цілком точна, і ми ведемо пошуки майже навпомацки…

На чорношкірих, що з’юрмилися біля підніжжя горба, було страшно дивитися – такий виснажений, знесилений вигляд вони мали. Їх було близько сотні, включно з жінками і дітьми. Побачивши європейців, тубільці попадали на землю й похапалися за животи, показуючи, які вони голодні, й тужливо застогнали; водночас дехто з них радісно вигукував, сподіваючись на порятунок.