Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Анні? – вигукнув Александр. – Хто така Анна?

– Хай йому біс, моя дружина! Я ж бо одружився! Авжеж, ти ж нічого не знаєш. Ми познайомилися півтора року тому зовсім недалеко звідси – у Трансваалі. Міс Анна Смітсон – донька методистського проповідника. Один такий собі пан… словом, один бурмило-бур, справжній бандит, домагався її руки. У нас із ним була дуель, у якій бути за секунданта з його боку зголосився мій нинішній тесть, її батько. Бур стріляв так невлучно, що куля пробила вухо, але не мені, а вельмишановному Божому слузі… Тож не дивно, що вже за тиждень щасливим чоловіком Анни став саме я. Друже мій, кажу тобі, вона – справжня перлина…

– Чудово! – перебив його Александр, усміхаючись. – Але повернімося до геніальної ідеї твоєї дружини.

– Усе просто. Може, тобі відомо, що ще 1750-го, коли Ґрикваланд належав голландцям, місіонери склали мапу, де на цих землях, на той час майже не досліджених, були позначені величезні поклади алмазів. Виявилося, що і кафри, й бушмени використовували ці коштовні камені не тільки як прикраси, а й як знаряддя праці, – наприклад, обробляли ними жорна для млинів… Отже, Анна прочитала мені цілу лекцію про властивості алмазів. Вона, щоб ти знав, народилася в цих місцях, просто у фургоні, коли її татусь проповідував Євангеліє аборигенам. Моя дружина знає п’ять місцевих говірок… Прошу, не підганяй мене! Я вже підходжу до суті. Саме Анна врятувала від смерті одного кафра на ім’я Лакмі, нащадка могутнього вождя. А що чорношкірі вельми вдячні люди, то цей Лакмі прихилився до пасторової родини всією душею, проте за кілька місяців до мого одруження помер від сухот. Незадовго до смерті він подарував своєму доброму янголу, тобто моїй дружині, небачену кількість алмазів, єдиним законним власником яких був він сам. Це кілограмів зо двадцять необроблених камінців – ціла купа. Усе це добро сховане в одному місці, куди ми з тобою й вирушимо…

Александр мовчав.

– Ти язика проковтнув? Скажи бодай слово. Я ж одразу подумав про тебе, адже ти мій найліпший друг… ну ж бо, ладнаймося в дорогу! Ми обидва розбагатіємо. Чи ти сумніваєшся?

– Але…

– Що тебе непокоїть? Ти хочеш і далі гибіти в цій запорошеній дірі? Кажу тобі – у нас є мапа місцевості. Хоча й поганенька. Моєму тестеві довелося складати мапу зі слів Лакмі; преподобний накреслив її на носовій хустинці розчиненим у воді порохом. Але ж ми з тобою не якісь боягузи і неодмінно відшукаємо скарб! Куди ти дивишся? Що там таке?!

– Тихо! – шепнув Александр. – Нас підслуховують!

Він рвучко схопився на ноги, вихопив револьвера і, мов ошпарений, вискочив надвір. За мить повернувся й сказав:

– Якийсь бовдур нажлуктився, як свиня, і валандається, не розбираючи дороги. Мало не зніс мою будку…

– Обережність справді не завадить. Наша балачка не для сторонніх ушей… Тут іще така справа, – Альбер стишив голос. – Можливо, нам знов доведеться зіткнутися з дуелянтом-невдахою. Його брати заприсяглися мене порішити…

– Он воно що! – вигукнув Александр. – Тоді, друже, я їду з тобою!

– Ну нарешті! Впізнаю свого друзяку! Гадаю, впораємося місяців за три, а там одне з двох: або станемо багатшими за Ротшильдів, або доведеться все починати з нуля. Без ілюзій. Прогуляємось, а коли не пощастить, разом візьмемося розробляти якусь ділянку.

– Гаразд! Я завтра ж продам свою концесію, інструменти, намет, решту алмазів – і гайда в дорогу!

– Чому завтра? Чому не зараз же?

– Треба знайти покупця…

– Покупців тут хоч греблю гати. Неподалік я примітив сарайчик якогось торгівця – він продавав консерви і воду. Там, де є торгівля, можна домовитися про що завгодно.

– Ти, мабуть, маєш на увазі власника здоровенного фургона, з двадцятьма биками в упряжці. Він тільки вчора прибув.

– Можливо… Кажу тобі: хутчіше розпродуй усе – і гайда звідси!

Немолодий торговець прийшов, щойно його покликали. Він ретельно оглянув Александрові алмази, обмацав, зважив і купив, а з ними і все інше. Крім грошей – двадцять тисяч франків золотом, торговець на додачу дав Александрові міцну, молоду, проте норовисту конячку. Втім це зовсім не бентежило досвідченого верхівця-француза.

Щойно запали сутінки, троє європейців у супроводі двох чорношкірих покинули копальню і рушили на північ, до країни західних бечуанів, яка починалася всього за кілька кілометрів од Нельсонсфонтейна.

А вже наступного дня, щойно вранішнє сонце виткнулося своїм краєчком над обрієм, копальнею розлетілася чутка про нічне вбивство. Галасливий натовп зібрався навколо фургона, що належав літньому торговцю, а двоє поліцейських тим часом оглядали фургон усередині. Труп старого лежав у калюжі крові при вході. Очі його були широко розплющені, обличчя спотворювала жахлива гримаса. Ніж убивці досі стримів у прохромлених грудях жертви; поряд заклякло тіло сторожового пса – його також зарізали.