Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

Другий європеєць був убраний і споряджений достоту так само. Проте цим схожість між ними вичерпувалася, хоча обоє були південцями приблизно одного віку і, мабуть, однієї національності. Досить було побіжного погляду, аби помітити, що, на відміну від першого, навіть зовні породистого чоловіка, цьому другому відводилася зовсім інша роль у групі.

Їхні темношкірі супутники мали досить своєрідний вигляд: на одному були тільки брудні, ношені штани, на другому – така само дірява сорочка. Убрання того, що в сорочці, доповнював фетровий капелюх із дірявим верхом, крізь який світила його кошлата шевелюра. У його вухах теліпалися латунні сережки, а на кістлявому стегні висів здоровенний тесак. Щасливий власник штанів нап’яв на голову денце від плетеного кошика, прикрашене бляшанкою з-під анчоусів. У продірявлену мочку правого вуха він устромив мундштук люльки, а в ліву – рушничну гільзу. Обидва чорношкірі, здавалося, були цілком задоволені собою, згорда поглядали на негрів-робітників; за плечима кожен із них мав ще по важкому карабіну – з тих, які в Африці використовують для полювання на великого звіра.

Подивившись на мурашник копальні, європейці звернулися із запитанням до представника місцевої поліції, що наглядав за порядком.

– Це он там, – полісмен запросив чужинців підійти до шурфу, на дні якого порпалося шестеро землекопів.

– Александре! – окликнув південець, зазираючи в яму і намагаючись бодай щось розгледіти крізь хмару пилу, що клубочився в глибині. – Агов! Де ти там?

Несподівано один зі старателів щось гукнув і подерся вгору хисткою драбинкою, приставленою до краю ями. Анітрохи не соромлячись свого брудного одягу і рук, він радісно скрикнув і кинувся в розкриті обійми елегантного мандрівника.

– Альбере де Вільрож, друзяко! Невже це ти, тут, у цьому пеклі?! Як ти сюди потрапив, хай йому біс?

– Друже Александре! Нарешті я тебе знайшов!

– Мій славний Альбере! Ти шукав мене?

– І вельми старанно.

– І все-таки скажи: навіщо?

– Хотів тебе побачити, – усміхаючись, недбало кинув Альбер. – І насамперед задля того, аби допомогти тобі повернути твій статок. А якщо точніше – щоб ми обоє змогли його повернути…

– Обидва? Невже й ти… ти також?

– Розорений геть-чисто, до останньої копійки… Послухай, тут забагато цікавих вух. Давай відійдемо. Маєш бодай якусь шпарину, закапелок, де ми могли б спокійно поговорити?

– Ходімо швидше! – Александр потягнув давнього друга геть від шурфу. – Є тут одне… гм… сідало…

– Почекай, спершу я хочу познайомити тебе з моїм супутником. Гадаю, ти про нього вже дещо чув: це – мій молочний брат Жозеф, син нашого орендаря з Вільрожа.

– Невже той самий малий Пупон?

– Авжеж! Так і є. Пупон – так каталонці переінакшують ім’я Жозеф…

І вже наступної миті Александр Шоні вів своїх супутників стежинками поміж шурфів до наметів, що біліли за півкілометра від копальні. Йому нещодавно виповнилося тридцять два роки, і був він цілковитою протилежністю Альберові. Високий, атлетичної статури, світловолосий, із пишними вусами і яскравими блакитними очима, Александр нагадував мешканців стародавньої Галлії – типаж, який у наш час майже не трапляється. Крім того, мав і справжню галльську вдачу – жваву, сміливу і щиру.

– Ось вона, моя печера, – мовив він, відкидаючи запону намету. – Там же й сідало.

Всередині, на вбитих у землю палях, розташовувалися рами, на які було напнуто кілька бичачих шкур.

– Дешево і сердито, – зауважив Альбер, роззираючись довкола.

– Дурниці: всього лише тисяча франків готівкою!

– Та ти що? А справи ж хоч рухаються?

– Що тобі сказати… Півроку я насилу зводив кінці з кінцями. Проте тижнів зо два тому мені вдалося знайти ямку, яка принесла мені тисяч десять. Загалом, небагато…

– Не засмучуйся. Я привіз тобі багатство!

– Що ти маєш на увазі?!

– Розповім коротко… Останнім часом я рідко бував у Парижі, зрештою одержав од свого повіреного листа, у якому він сповіщав про те, що весь мій статок ураз розтанув, мов хмарка дорожньої куряви, і то через сумновідомий біржовий крах. Я відразу ж примчав до Парижа, розпродав усю маєтність, виплатився з боргів, і ось, бачиш‚ не маю й копійки за душею.

– Зі мною було так само! Довелося продати навіть маєток Бель-Ер. Я насилу зберіг дві з половиною тисячі річного доходу для своєї бідолашної матері.

– Мені теж вдалося зберегти ферму у Вільрожі, яка приносить… аж триста франків чистого збитку на рік. Але ж треба з чогось жити, а змусити себе до чиновницької служби я не міг… І тоді Анні спала на думку геніальна ідея…