Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Коли б після пострілу я не встиг відкотитися вбік, так би й сталося. Я вже відчував його гаряче дихання, що вихоплювалося з хобота. Оце так чудовисько! У ньому сидять дві розривні кулі, а він знай трощить дерева, мов сірники!..

– Той, у якого стріляв я, не подає ознак життя. Може, поки що цього вистачить? Наші голодні бечуани і так матимуть цілу купу свіжого м’яса.

– Нізащо! – збуджено відмахнувся Альбер. – Він нагнав на мене таких дрижаків, що я просто зобов’язаний з ним поквитатися! Але куди подівся Жозеф? А, ось де він!

– Ах, мосьє Альбер! – ще здалеку схвильовано загукав каталонець. – Я мало не збожеволів! Я вже подумав, що ви загинули!

Від збудження Жозеф задихався; волосся його було скуйовджене, обличчя й руки подряпані.

– Заспокойся, як бачиш, я цілий і неушкоджений. А що ти робив тим часом?

– Слон стояв просто навпроти мене. Я вистрілив йому в ногу. Він засурмив, а потім дременув, мов заєць.

– Ти, сподіваюся, збираєшся його наздогнати?

– Боронь боже, мосьє Альбер! І вам не раджу!

– Це ж чому?

– Тому що мені наказано доставити вас додому цілим і неушкодженим. Що я скажу мадам Анні, коли з вами щось станеться?

– Вона нічого не знатиме, бо ми їй не скажемо. Вперед!

– Я думаю, – сказав Александр, – нам варто сісти на коней! Хто знає, куди заведе нас гонитва за пораненими слонами…

За кілька хвилин усі троє рушили верхи слідами одного зі слонів – того, що був поранений у ногу. Альбер першим помітив його: слон лежав у гущавині й, здавалося, конав від втрати крові: дихання його було глухим і переривчастим, хобот здригався і тремтів. Коли Александр був уже за тридцять кроків од нього, слон помітив вершника, заточуючись, звівся на ноги, витягнув хобот і грізно засурмив.

Кінь під Александром з переляку став як укопаний, а двоє інших, здибившись, понесли своїх вершників у зарості. Зараз Александр бачив перед собою тільки величезні слонячі вуха і вже готувався вистрілити, сподіваючись якщо не пробити кулею череп, то бодай оглушити тварину. Проте кінь під ним задкував і мотав головою, заважаючи мисливцеві як слід прицілитися.

Розлючений слон височів над вершником за якихось десять метрів, готуючись напасти на нього.

Лише неймовірний, дивовижний випадок урятував Александра від неминучої загибелі.

Враз із шумом, ламаючи все на своєму шляху, із заростей вискочив величезний білий носоріг і посунув просто на слона. Либонь, тупіт кінських копит потривожив тварину в її лігві. Слон, помітивши свого запеклого ворога, знову коротко просурмив – а вже наступної миті гіганти зійшлися в сутичці.

Підсліпуватий носоріг міцно вперся в землю всіма чотирма ногами, нахилив свою потворну голову, а потім з лютою силою підкинув її вгору, прохромивши могутнім рогом черево пораненого слона. Глухо тріснула й луснула шкіра. Слон похитнувся і впав мертвий, а носоріг відскочив і опинився за два кроки від вершника. Одурілий від переляку кінь продовжував тремтіти і щосили мотати головою, коли носоріг, увесь залитий слоновою кров’ю, кинувся на нього.

Усе сталося миттєво: непроханий гість повторив свій маневр. І вже кінь похитнувся й мертвий завалився на бік. А що ж з його вершником? Александр Шоні, впустивши карабін, хутко випростався в стременах і встиг схопитися обома руками за грубу гілляку дерева, під яким іще мить тому стояв його кінь. Ось він легко і зграбно, мов справжній гімнаст, підтягнувся на руках, вихопився на гілку та й усівся на ній, поглядаючи згори, як на землі під ним нетямиться розлючений носоріг…

Коли потворний убивця нарешті пішов собі, довершивши свої криваві справи, мисливець обережно спустився вниз і підняв з пилюки свого карабіна.

– Чорт його бери! – пробурчав він, прямуючи під зелене шатро лісу. – Тепер я ще й коня позбувся…

Раптом з гущавини знову почувся тріск гілля. Александр зупинився, наготував до пострілу карабін, аж тут почув голоси: йому назустріч із хащі їхали верхи Жозеф і Альбер. Але бачили б ви їх у ту хвилину! Жозеф був без капелюха, одяг подертий на клапті, обличчя і руки в крові; його світлої масті конячину, всуціль укриту тисячею саден, подряпин і уколів, годі було впізнати. Каталонець намагався заспокоїти її, проте вдавалося це йому не краще, ніж Альберові, який так само мав вигляд опудала.

– Нівроку ж ви погуляли, друзі мої, – сказав Александр. – Звідки вас Бог несе – з кураїв чи з чортополоху?..

– Ці кляті шкапи затягли нас у нетрі якихось пекельних колючок! – обурено вигукнув де Вільрож. – Чорт би їх забрав з усім їхнім потрухом!