Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

На п’ятий день Александр підстрілив кваґу – непарнокопитну тварину, схожу на низькорослу зебру зі смугами тільки на шиї й голові. Дорогою їм трапилася брудна калюжа, але вже за два дні й цей запас води вичерпався. Вранці було витрачено останні краплі, й спрага тепер мучила всіх без винятку. До того, ж у містера Саундерса почалася гарячка: він стогнав і весь час марив. Коні ледве пленталися, люди насилу совали ногами – але навкруги не було анінайменших ознак близького джерела чи бодай якоїсь водойми. Довкола – тільки нудний і одноманітний пейзаж: вигоріла трава, ділянки сухого піску, облізлі кущі або покорчені деревця…

Зуга намагався підбадьорити подорожніх, стверджуючи, що неподалік є джерело і вже надвечір вони матимуть удосталь води, проте Альбер де Вільрож, знаючи Південну Африку з попередніх подорожей, вказав провідникові на зграї пустельних рябчиків, які зазвичай селяться в найпосушливіших місцях, живлячись дрібними плазунами й комахами.

– Терпіння, мій вождю! – пробурчав у відповідь провідник.

– Зуго, друже мій, але ж геть усі тутешні живі істоти належать до тих видів, які можуть обходитися без води. Від самісінького ранку нам траплялися тільки куду, спрингбоки, однісінький дикобраз і страуси. Усі вони давно пристосувалися до життя в цьому пеклі!

Замість відповіді Зуга сухим, як корінь локриці, пальцем тицьнув у свіжий глибокий слід великої тварини.

– Носоріг!

– То й що?

– Ті, кого ти назвав, справді можуть жити далеко від води, та тільки не носоріг, він далеко від води не відходить. Дивися краще, білий брате! Кого ти бачиш?

– Ген-ген – кількох жираф.

– А ще? Там і антилопи гну, помітив?

– Копитних тут сила-силенна. Є й буйволи, й зебри, і фалла.

– Отож! Усі ці звірі не відходять від води далі, ніж на сім-вісім миль.

– Друзі, – вигукнув Альбер, – ще трохи зусиль! Здається, ми врятовані…

Через три години остаточно знесилілі люди і тварини спинилися в гущавині.

– Тут! – переможно мовив провідник.

– Суцільний пісок, – прохрипів знеможено Альбер. – Не мороч мені голови, друже!

– Заспокойся, білий вождю, вода тут справді є, – упевнено мовив Зуга, присів навпочіпки й заходився обома руками старанно розгрібати пісок.

– Гей, друже, що ти робиш? – нічого не розуміючи, вигукнув Александр.

– Ходи й ти сюди і візьми свою шаблю. Пісок уже мокрий…

– Кажеш, так ми добудемо воду? А якщо її немає?

– Тоді доведеться йти ще кілька днів, поки не натрапимо на інше джерело…

Усі кинулися розкопувати ямку в піску. Нарешті провідник зупинив їх, попередивши, що далі заглиблюватися без його сигналу не слід, бо вода може миттєво зникнути й більше не повернутися. Він мав рацію: щойно наші землекопи досягли твердого, глинистого дна вже чималої ями, як з усіх боків почала повільно просочуватися чиста, прозора й прохолодна вода. І прибувала вона не знизу, як зазвичай у колодязях, а з піщаних стінок кринички.

Подорожні вибралися нагору і нетерпляче з’юрмилися над ямою. Як же нестерпно довго тяглися хвилини, поки дорогоцінна волога заповнила їхню копанку настільки, що вони змогли нарешті напитися досхочу, напоїти коней, наповнити водою всі посудини – і найперше – чималий бурдюк, зроблений із кваґ’ячого шлунка.

– Не хвилюйся, вождю, – усміхаючись, кинув провідник, коли вони втамували першу спрагу. – Завтра вранці яма знов буде повнісінька води… А тепер можна й попоїсти…

Кілька шматочків в’яленого м’яса і двійко засмажених на вугіллі рябчиків стали сьогодні їхньою вечерею, а потім потомлені подорожні, ситі й удоволені, блаженно попростягалися на теплому піску. Скоро їх усіх зморив сон.

Удосвіта французів розбудив страшенно засмучений Зуга. Він мовчки вказав французам на геть спорожніле джерело. Вночі хтось, очевидно, потоптався по глинистому дну кринички, і вода витекла крізь нього геть уся, до останньої краплини.

– Бий його лиха година! – не тямився Александр. – Хто це зробив? Людина чи звір?

– Стривай, здається, одна конячина відв’язалася… – пробурмотів уражений Альбер. – Може, це вона?

На додачу до всіх лих, бурдюк з кваґ’ячого шлунка, який вони вчора по саму зав’язку наповнили живильною вологою, нині лежав на піску, кимось роздертий і так само порожній.

Отже, у них знову майже не залишилося води.

– Я подамся на розвідку, – рішуче заявив Альбер. – Ви підете слідом: мусимо використати час, поки сонце ще не так пече. Як ти вважаєш, Зуго?