Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Іди, вождю. Але будь обережний: ми на землі бушменів, а вони ненавидять білих.

– З якої речі?

– Недавно тут побували торговці людьми.

– Тобто работорговці? – обурено вигукнув Альбер. – А я, наївний, був певний, що з цією гидотою покінчено остаточно!

– Якби ж то… За спирт, тютюн і тканини чорні вожді вчиняють набіги на краалі, викрадають бушменів і продають їх білим людям, – гірко зітхнув чорношкірий провідник.

– Сподіваюся, мене не приймуть за такого работорговця. Дякую за пораду – і до зустрічі. Я візьму коня…

Трохи згодом подорожні рушили за вершником, якого вже сховала густа трава, така висока, що й людини в ній не було видно.

До першого привалу всі прошкували мовчки. Жозеф ішов слідом за похмурим Александром, замикали ходу його превелебність і Вілл Саундерс, який, здавалося, уже шкодував про свою божевільну затію. Опівдні вони влаштували привал і сяк-так перекусили. Усі вже починали непокоїтися тим, що Альбера так довго немає, тож вирішили не затримуватися, хоча спека стояла нестерпна.

Після виснажливого дня настала ніч. Подорожні розклали багаття, і Жозеф заходився куховарити, проте ніхто навіть не доторкнувся до їжі. Александр уже й собі хотів був іти шукати приятеля, аж ось нарешті почувся кінський тупіт.

– Ти, сподіваюся, цілий? Які новини? Чи знайшов ти воду? – зрадів Александр і підбіг до друга.

– Постривай, – втомлено мовив Альбер, спішуючись. – Річ у тім, що я, здається, геть загнав шкапину… А ви, мабуть, помираєте від спраги? Води я не знайшов, проте привіз вам попити… Питво, щоправда, не надто вишукане, але, як кажуть, у степу і хрущ м’ясо… Я пив це вдень…

– Щось ти дивно веселий, Альбере!

– Зараз поясню…

– Не варто. Давай швидше! Я готовий випити будь-що.

– Послухай… – Альбер зупинив Александра. – Коли я був у Мексиці, в пустелі Сонора, то за подібних обставин мені не раз траплялося пускати кров коневі й пити її, пересилюючи огиду. Коли я зрозумів, що наша конячина вже на ладан дихає, то черкнув її ножем по шийній вені, припав губами до рани і напився – це мене сяк-так підкріпило. Потім я з’єднав краї рани шпичкою мімози і спинив кровотечу… Тепер ваша черга, панове. Ось тільки-но вийму шпичку… Зараз я стриножу її. Готово! Давай швидше!

– Я не можу…

Його превелебність уважно дослухався до розмови французів. Він першим кинувся до конячини, що вже була близька до агонії, й пожадливо, наче вампір, уп’явся губами в її шию. Потім, насилу відірвавшись і затиснувши рану долонею, повернув перемазане кров’ю лице до Жозефа:

– Тепер ви! Швидше!

Каталонець наважився майже миттєво. Заледве переборюючи гидливість, із заплющеними очима, він довго глитав жахливий напій, допоки не відірвався, зробивши знак Александрові. Але той гидливо відвернувся:

– Ні, я… не зможу.

– Навіть недокрівні діти й жінки це п’ють, – обурився Альбер, знов затискаючи криваву рану. – Що ти капризуєш, як та манірна панянка!

– Нашому провідникові теж це не подобається. Містере Саундерс, пийте, якщо хочете!

Поліцейському не треба було повторювати запрошення. Він іще встиг напитися крові, поки тварина сконала, врятувавши життя людей ціною власного.

– Бідна конячка! – Александр підійшов до Альбера й провідника. – Краще розкажи, друже, що ти бачив. Може, яке село? Там де-небудь поблизу має бути вода. Я помираю від спраги, але добу ще протримаюся…

– Усього лише кілька халуп. У Європі в них не жили б навіть собаки. Там поруч ходили якісь жінки-бушменки, вони несли в руках страусові яйця. А помітили мене – та й ну тікати. Я махав руками, пробував заспокоїти їх, тільки де там! Пішов був за ними, щоб попросити їжі, аж гульк – усі, мов у землю запалися, – ні жінок, ні яєць. Чоловіків там було всього кілька – і хоч трималися вони ніби не вороже, але якось геть байдуже… Так і мусив повертатися ні з чим.

– Вождю, – сказав Зуга, – жінки, яких ти бачив, несли в яєчних шкаралупах воду. Нам вони її не дадуть, а яйця вже добре заховано. Вода в нас буде, я знайду ще одне джерело, але мусимо ще до схід сонця вирушити до тих бушменів і спробувати переконати їх, що їм нічого не загрожує, адже ми не купуємо чорних людей…

Зуга мав рацію. Найбільше бушмени потерпали від работорговців і войовничих бечуанів, тому селилися далеко від джерел і приховували їх місцезнаходження. Іноді вони навіть заривали в землю посудини з водою й розкладали над ними багаття, щоб ніхто не зміг забрати у них дорогоцінну вологу. Жінки племені вирушали до джерела, засипаного піском, з кошиком, у якому поміщалося до двадцяти порожніх шкаралуп від страусових яєць, і розгрібали ямку. А потім за допомогою порожнистої очеретинки по черзі наповнювали водою шкаралупи…